МЕЙБЛ КОЛЛІНЗ
КОМЕНТАРІ ДО "СВІТЛА НА ШЛЯХУ"
І
Перед тим, як очі зможуть бачити, вони повинні бути нездатними плакати
Всім читачам цієї праці слід добре пам’ятати, що вміст цієї книги може здатися дуже мало філософським, та ще менш змістовним тим, хто гадає, що ця книга була написана звичайною англійською мовою. Для багатьох, хто читатиме у цей спосіб, твір цей видасться не так вишуканим делікатесом, як звичайною їжею, із міцним присмаком солі. Будь попередженим і не надто захоплюйся буквальним читанням.
Існує інший спосіб читання, який воістину є єдиним доцільним для багатьох авторів. Це читання не поміж рядків, а у глибині слів. Це є справжнє розв’язання глибинного шифру. Усі алхімічні тексти написані саме таким шифрованим письмом, про яке я тут кажу; до нього зверталися великі філософи та поети всіх часів. Ним регулярно користуються адепти в житті та сфері знання. Вони нібито розголошують найглибшу мудрість, ховаючи у самих словах, в які одягають її, її справжню тайну. Більшого вони не в змозі зробити. Існує закон природи, який наголошує, що кожна людина повинна сама витлумачити ці істини для себе. В жоден інший спосіб їх не опанувати. Людина, яка бажає жити, повинна сама їсти свій харч: це простий закон природи, який застосовний також до вищого буття. Людина, яка хоче жити і творити у цьому бутті, не може годуватись немов дитина з ложки; вона повинна їсти самотужки.
Я намагаюся подати новою та іноді простішою мовою фрагменти “Світла на Шляху”; та чи така моя спроба насправді стане певним тлумаченням – важко сказати. Для глухонімої людини правда стане зовсім незрозумілою, якщо хтось заради роз’яснення її перекладе слова, якими вона висловлена, на усі існуючі чи зниклі мови, та прокричить ці різноманітні фрази їй в саме вухо. Та для тих, хто не є глухонімим, зазвичай певна манера висловлювання є більш зрозумілою, ніж інші; і саме до цих людей я й звертаюся.
Мені добре відомо, що внутрішній зміст найперших афоризмів “Світла на Шляху”, які йдуть під номером І, залишився недоступним для багатьох, які у інших відношеннях сприйняли суть цієї книги.
Існують чотири беззаперечні та перевірені істини щодо вступу до окультизму. Золоті Врата закривають вхід до нього; та є ті, які минають ці врата та віднаходять досконале та безмежне за ними. У далекій протяжності Часу кожен перетне ці ворота. Але я бажаю, щоби Час, цей великий обманщик глузду, не був над нами таким всемогутнім. Тим, які знають та люблять його, я не маю що сказати; та іншим, яких не так вже і мало, як дехто може собі уявити, для кого біг часу подібний до ударів кувалди, а відчуття Простору – як прути залізної клітки. Для них я буду тлумачити знову і знову, допоки вони не зрозуміють у повній мірі.
Чотири істини, написані на першій сторінці “Світла на Шляху”, стосуються випробувальної ініціації того, хто прагне стати окультистом. До того, як він їх засвоїть, він не може навіть наблизитись до засуву воріт, які провадять до знання. Знання – найзначніше надбання людини; тоді чому ж вона не прагне заволодіти ним усіма можливими шляхами? Лабораторія – не єдиний простір для проведення експериментів; ми повинні пам’ятати, що “science” (англ. наука) походить від “sciens” дієприслівник теперішнього часу від слова “scire”, “знати”; його основа близька до основи слова “discern” (англ. розрізняти, розпізнавати, бачити) та основи “ken”☼”. Отже наука не має справу виключно із матерією, ні, і навіть не з її найтоншими та найприхованішими різновидами. Ця думка – лише результат гультяйського настрою нашої епохи. “Science” – це слово, яке об’єднує у собі усі форми пізнання. Надзвичайно цікаво дізнаватись що́ відкрили хіміки та спостерігати як вони навпомацки прокладають свій шлях скрізь шари матерії до її більш витончених різновидів; але існують й інші шляхи пізнання й не кожен обмежує своє (строго наукове) прагнення пізнати лише тими експериментами, які піддаються перевірці нашими фізичними відчуттями.
Кожен, хто не є тупим та чий розум не затьмарений певним пороком, здогадався, або можливо виявив із деякою впевненістю, що фізичні відчуття приховують у собі тонші відчуття. У цьому немає нічого дивовижного; якщо ми уже взялися призивати Природу для дачі свідчень, ми зобов’язані будемо виявити, що усе доступне неозброєному оку містить дещо ще важливіше за самого себе у власних глибинах. Мікроскоп відкрив нам інший світ, але ті оболонки, які мікроскоп робить видимими, містять у собі таємницю, яку не може дослідити жодне обладнання.
Вся світобудова одухотворена та осяяна, аж до своїх найщільніших форм, своїм внутрішнім світом. Цей внутрішній світ дехто іменує Астральним, і ця назва настільки ж придатна, як і будь-яка інша, хоча це слово означає просто “зоряний”. Та зорі, як зазначив Локк, є сяючими об’єктами, які випромінюють власне світло. Ця властивість характерна життю, яке наповнює матерію; тим, хто здатен бачити його (це випромінювання світла) це очевидно . До того ж, слово “star” (англ. зірка) походить від англосаксонського “stir-an” – to steer (англ. направляти, керувати), to stir (англ. ворушити, рухати, приводити у дію), to move (англ. рухати, спонукати до чогось, надавати руху). Безсумнівно, йдеться про внутрішнє життя, яке є володарем зовнішнього, подібно як мозок людини керує рухами її губ. І якщо навіть слово “Астральний” само по собі не є найкращим, я із радістю вживатиму його для моєї нагальної цілі.
“Світло на Шляху” цілком написане астральним письмом і тому може бути витлумаченим лише тими, хто читатиме у астральний спосіб. Настанови цієї книги в основному є спрямованими на розвиток та плекання астрального існування. Допоки не зроблено перший крок у цьому розвитку, блискавичне пізнання, яке достовірно зветься інтуїцією, є недоступним людині. Саме це суще та безпомилкове інтуїтивне знання є єдиною його формою, яка дає можливість людині стрімко просуватись або досягати свого істинного та високого стану, залишаючись у межах свого свідомого зусилля. Набувати знання експериментальним шляхом – надто виснажливий шлях для тих, хто жадає звершити справжнє діяння; той, хто отримує знання за допомогою певної інтуїції, оволодіває різними його формами із величезною швидкістю, палким зусиллям волі, немов цілеспрямований робітник, який міцно хапає свої інструменти, байдужий до того, що вони тяжкі та до будь-якої іншої складності, яка може зустрітись на його шляху. Він не зволікає, випробовуючи кожен із них, а використовує ті, які на його думку є найбільш відповідними.
Усі правила, які містяться у “Світлі на Шляху”, написані для учнів, і тільки для них, для тих, хто “завойовує знання”. Тільки для учнів такої школи, і ні для кого іншого, ці правила мають значення та становлять інтерес.
Всім тим, хто серйозно зацікавлений окультизмом, я кажу насамперед – завойовуйте знання. Тому, хто володіє, дасться. Марно бездіяльно чекати на нього. Лоно Часу закриється перед тобою, та у прийдешні дні ти залишишся ненародженим, безсильним. Отже я промовляю до всіх тих, хто відчуває певний голод або спрагу до знання – дослухайтесь до цих правил.
Вони не є витвором мого пера, ні моєї фантазії. Ці правила є виключно формулюванням надприродних законів, втіленням у слова істин настільки абсолютних у їх власній сфері, що їх можна порівняти із тими законами, які керують поведінкою землі та її атмосфери.
У цих чотирьох твердженнях йдеться про відчуття астральні, внутрішні.
Жодна людина не бажає побачити те світло, яким осяяна безвимірна душа доти, доки біль, скорбота та відчай не віддалять її від життя пересічного людства. Спочатку вона вичерпує насолоду, потім вона вичерпує страждання, допоки нарешті її очі стають неспроможними до сліз.
Це твердження фактично не потребує доведення, та я прекрасно знаю, що воно зустріне різке заперечення з боку багатьох, хто перебуває у потоці думок, навіяних внутрішнім життям. Бачити астральним відчуттям зору є такою дією, яку нам складно відразу збагнути. Науковцям добре відомо, яке диво відбувається, коли кожна новонароджена на цей світ дитина вперше підкоряє власний зір та змушує його підпорядковуватись своєму розумові. Таке ж диво відбувається, звісно, із підкоренням кожного відчуття, та це підкорення зору є, напевно, найдивовижнішим зусиллям. Але дитина робить це майже несвідомо, силою потужної спадковості звички. Наразі ніхто не є свідомим, що він взагалі колись це здійснив; так само як ми не в стані пригадати окремі рухи, за допомогою яких ми піднялися на пагорб рік тому. Це є наслідком того, що ми рухаємося, живемо та ведемо власне існування у матерії. Наше знання її стало інтуїтивним.
Із нашим астральним життям усе зовсім інакше. Протягом довгих віків людина приділяла йому дуже мало уваги, настільки мало, що майже втратила здатність користатись власними відчуттями. Щоправда, у кожній цивілізації сходить зірка, і людина визнає з більшою чи меншою мірою безрозсудності та зніяковіння: “Я існую”. Та частіше вона це заперечує, і будучи матеріалістом, стає тією дивною істотою, створінням, яке не здатне вгледіти своє власне світло, витвором життя, яке не приживеться, астральною твариною, яка володіє очима і вухами, і даром мови, і енергією, та не скористається жодним із цих дарунків. Ось таким є стан речей, і звичка невігластва настільки утвердилася, що наразі нікому не відкриється дар внутрішнього бачення, допоки агонія не зробить фізичні очі не лише незрячими, а й позбавленими сліз – вологи життя. Бути неспроможним плакати означає глянути прямо у вічі примітивній людській природі і підкорити її, а також добитися рівноваги, яку неможливо похитнути емоціями персони. Це не вимагає жодної жорсткості серця або байдужості. Це не вимагає виснаженості скорботою, коли здається, що стражденна душа не в силах більше так болісно мучитися; це не означає байдужість похилого віку, коли емоції притуплюються через те, що струни, які відкликаються на них, вже зносилися. Жоден із цих станів не відповідає стану учня, та якщо хоч один із них присутній в ньому, його слід подолати перш ніж буде можливим стати на шлях. Жорсткість серця притаманна себелюбній людині, егоїсту, для кого врата замкнені навіки. Байдужість притаманна дурневі та псевдо-філософу; він ні гарячий, ні холодний, і це робить з таких людей маріонеток, недостатньо сильних для того, щоби зустрітись із реаліями існування. Коли біль чи скорбота виснажили здатність сприймати страждання, результатом є апатичність, подібна до млявості похилого віку, котрої зазнають як чоловіки, так і жінки. Такий стан унеможливлює вступ на шлях, тому що найперший крок – складний та вимагає від людини сили, повноти психічної та фізичної енергії для того, щоби дерзнути здолати його.
Едгар Алан По справедливо підмітив, що очі є вікнами душі, вікнами того палацу, який являється її пристановищем. Це найближче тлумачення значення тексту звичайною мовою. Якщо горе, розпач, розчарування або задоволення можуть похитнути душу і вона втрачає свою стійку опору в спокійному дусі, який надихає її, і проливається волога життя, перетворюючи знання на емоції, тоді все затуманюється, вікна затемнюються, світло стає марним. Цей факт настільки ж безперечний, як і те, що людина безсумнівно впаде, якщо на краю провалля вона втратить самовладання через якесь несподіване потрясіння. Слід зберігати рівновагу тіла, самовладання й спокій, не лише на висоті, а й ходячи по рівній землі, у чо́му Природа сприяє нам через закон гравітації. Так само і з душею, яка є сполучною ланкою між зовнішнім тілом та вищим зоряним духом. Божественна іскра перебуває у спокійній місцині, де ніякі природні потрясіння не здатні потривожити атмосферу; так є завжди. Та душа може втратити цей свій притулок, своє знання божественної іскри, нехай навіть ці двоє – частини одного цілого; і ці узи ослаблюються емоціями, відчуттями. Переживання насолоди чи болю викликає виразну вібрацію, яка для свідомості людини і є життєдіяльністю. І після того, як учень розпочинає своє навчання, ця чутливість не зменшується; вона зростає. Це перше випробування його сили; він повинен страждати, насолоджуватись чи то терпіти гостріше, аніж інші, тому що зараз він взяв на себе задачу, яка не існує для інших – не дозволяти власним стражданням похитнути його непорушного наміру. У якості першого кроку він повинен міцно взяти себе в руки та загнуздати себе. Ніхто інший за нього цього не зможе зробити.
Перші чотири афоризми “Світла на Шляху” повністю стосуються астрального розвитку. Цей розвиток мусить досягти певного рівня, тобто слід розпочати його у повній мірі, а до цього моменту розуміння решта книги буде доступне лише інтелектові; і справді, спочатку книгу можна читати у якості практичного, а не метафізичного трактату.
В одному великому містичному Братстві на початку року проводяться чотири церемонії, які на практиці демонструють та роз’яснюють ці афоризми. В них беруть участь лише новачки, адже це – всього лише ритуали, меси порогу. Та вони показують наскільки це серйозна справа – бути учнем, коли досягається розуміння, що усі ці церемонії – жертовні. Перша – та, про яку я говорила. Найвиразніше задоволення, найгостріший біль, мука втрати та розпач обрушуються на тремтячу душу, яка ще не віднайшла світло у пітьмі, яка безпорадна, як сліпий, та допоки ці потрясіння не зможуть переживатися без втрати самовладання, астральні відчуття повинні залишатись недоступними. В цьому полягає благий закон. “Медіум” або “спіритуаліст”, який вривається у психічний світ без підготовки, – правопорушник, він зневажив закони надприродного. Ті, хто порушують закони Природи, втрачають своє фізичне здоров’я; ті, хто порушують закони внутрішнього життя розплачуються власним психічним здоров’ям. Медіуми божеволіють, зводять рахунки із життям, перетворюються на жалюгідних створінь, позбавлених відчуття моралі; часто вони стають скептиками, які сумніваються навіть в тому, що бачили на власні очі. Учень змушений стати своїм власним вчителем, перш ніж він ризикне вирушити цим небезпечним шляхом та намагатиметься зустрітись із тими сутностями, які живуть та діють у астральному світі, та яких ми називаємо Вчителями завдяки їх розлогим знанням та їхній здатності контролювати не лише себе, а й навколишні сили.
Стан душі, коли вона живе чуттєвим, відрізняється від того, коли вона живе знанням настільки ж, як вібрація або коливання відрізняється від стану спокою. Це найближча буквальна ілюстрація факту; але вона являється буквальною для інтелекту та не для інтуїції. Для цього прошарку людської свідомості потрібна інша лексика. Ідея “сталого” можливо буде транспортована у “вдома”. У відчуттєвому неможливо відшукати постійну домівку, тому що зміна є законом цього вібраційного існування. Ця обставина – перша, яку повинен засвоїти учень. Даремно зупинятись та тужити за картинкою калейдоскопа, яка вже промайнула.
Широковідомий факт, який яскраво висвітив Булвер Літтон, що нестерпна туга є першим переживанням новака в Окультизмі. Почуття темряви спускається на нього, перетворюючи світ на пустелю, а життя на суєтне зусилля. Це слідує за його першим серйозним спогляданням абстрактного. У спогляданні, чи навіть у спробах споглядати невимовну тайну власної вищої природи, він власноруч викликає своє перше випробування. Коливання між задоволенням та стражданням припиняється можливо на єдину мить; та цього достатньо, щоб відсікти його міцні швартові у світі чуттєвого. Він зазнав, нехай лише на мить, величніше життя; і він продовжує буденне існування, обтяжене почуттям нереальності, беззмістовності, жахливого небуття. Це було нічне жахіття, яке відвідало неофіта у “Заноні” Булвера Літтона; та навіть і сам Заноні, який відав великі істини, і кому були довірені великі сили, і сам не перетнув той поріг, де страх та надія, відчай та радощі видалися на мить абсолютними реальностями, аби відразу перетворитись на прості примари.
Це перше випробування часто дається нам самим життям. Тому що життя все ж таки – великий вчитель. Ми все одно повертаємось до його вивчення після того, як отримуємо владу над ним, подібно до того, як вчитель з хімії отримує більше досвіду від роботи у лабораторії, ніж його учень. Є люди, які підійшли настільки близько до дверей пізнання, що саме життя підготовлює їх до цього і жодного особистого зусилля не потрібно, щоб викликати страшного вартового порогу. Вони повинні бути від природи кмітливими та сильними індивідуумами, здатними до найпалкіших насолод; потім приходить біль та виконує своє велике завдання. Найнапруженіші страждання випадають на долю такої натури, аж доки вона не оговтається від цього заціпеніння свідомості та силою своєї внутрішньої життєвості не перетне поріг до краю спокою. Тоді вібрація життя втрачає свою тиранічну могутність. Чуттєва природа все ще змушена страждати, але душа вже звільнила себе та стоїть осторонь, скеровуючи життя до його величі. Ті, які підвладні Часу, повільно пересуваються усіма його відрізками, продовжують жити у довгих розтягнутих послідовностях відчуттів та проживають нескінченне чергування задоволення й страждання. Вони не наважуються схопити змію “я” міцною хваткою та скорити її, ставши божественними, а обирають продовжувати терзатися різноманітним життєвим досвідом, зазнаючи ударів від протиборчих сил.
Коли хтось підвладний Часу вирішує ступити на шлях Окультизму, то саме у цьому полягає його найперше завдання. Якщо цьому не навчило його життя, якщо він недостатньо сильний, щоб навчатися самому, та якщо йому не забракне сил просити про допомогу у вчителя, тоді те жахливе випробування, яке описане у “Заноні”, повстане перед ним. Вібрація, в якій він живе, на мить спинилася, і йому треба пережити шок, опинившись віч-на-віч із тим, що видасться йому на перший погляд безоднею небуття. Допоки він не навчиться жити у цій безодні та не знайде спокій, його очі не стануть нездатними плакати.
ІІ
Перед тим, як вухо почує, воно мусить втратити свою чутливість
Перші чотири правила “Світла на Шляху” є безсумнівно (яким би не здалося дивним це твердження) найважливішими із усієї книги, за винятком лише одного єдиного правила. Причина їх важливості наступна: вони містять життєвий закон, саму творчу суть астральної людини. Решта правил, які слідують за цими чотирма, мають своє прикладне значення саме для астральної або самоосяяної свідомості. Коли ти опануєш астральні органи сприйняття, то будеш природньо користатись ними, а подальші правила – лише керівництво для їх застосування. Коли я кажу це, то звісно маю на увазі, що перші чотири правила становлять інтерес та важливість для тих, хто читає їх, надрукованими на папері. Коли вони вигравійовані на серці та житті людини, тоді ці правила стають не просто цікавими, чи незвичними, або метафізичними постулатами, а реаліями у житті, які необхідно зрозуміти та втілювати.
Ці чотири правила присутні у головних залах усіх діючих лож живого Братства. Коли людина близька до того, щоб продати власну душу, подібно Фаусту; якщо їй судилося бути переможеною у двобої, подібно Гамлету; чи якщо вона переступить кордони – в любому з випадків, слова ці для неї. Людина має вибір між доброчесністю та гріхом, та цей вибір не стоїть перед нею, допоки вона не стане людиною; перед дитиною або диким звіром не стоїть такий вибір. Так і з учнем: він спочатку повинен стати учнем, а потім вже зможе побачити шляхи, між якими обирати. Це зусилля, творення себе як учня, власне друге народження, він мусить звершити сам, без жодного вчителя. Раніше, ніж чотири правила засвоєні, жоден Вчитель не стане йому в нагоді; і з цієї причини послання Вчителів подаються у незмінному вигляді. Жоден справжній Вчитель, хай то адепт сили, любові чи темряви, не може впливати на людину допоки вона не пройшла ці чотири правила.
Сльози, як вже говорилось, можна назвати вологою життя. Душа повинна відмовитись від переживань та почуттів, притаманних людині, і встановити таку рівновагу, яку не зможе похитнути невдача, і після цього її очі зможуть відкритись на надлюдський світ.
Голос Вчителів завжди присутній в світі; та лише ті люди чують його, чиї вуха вже більш не сприймають звуки, які впливають на їх відокремлені життя. Сміх більше не осяює серце, лють не дратує його, втішні слова більше не приносять йому заспокоєння. Оскільки те, що встановилось всередині, і чóму вуха служать лише як зовнішні двері, є місцем непорушного миру в собі, і жодна особа не в стані його похитнути.
Як очі є вікнами душі, так вуха є її дверима чи входами. Через них приходить розуміння безладу у світі. Великі, які підкорили життя, які стали більше, ніж учнями, перебувають у спокою та рівновазі посеред вібрацій та калейдоскопічного руху людства. Вони утримують в собі певне знання вкупі із непорушним спокоєм; тож вони не втрачають витримку та не збуджуються неповними та помилковими фрагментами інформації, які доносяться до їх вух мінливими голосами їх оточення. Коли йдеться про знання, то мається на увазі знання інтуїтивне. Цю істинну інформацію ніяк не можна здобути завдяки сумлінній праці або через досвід, оскільки такі способи є застосовними лише до матерії, а матерія за своєю природою є зовсім ненадійним матеріалом, який постійно перебуває під впливом змін. Найбільш абсолютні та універсальні закони природного та фізичного життя, за думкою науковців, зникнуть із припиненням існування даного всесвіту, та душу його обходять мовчанкою. Тоді яку вартість матиме знання його законів, здобуте старанністю та спостереженням? Я молюся, щоби жоден читач або критик не уявив собі, що вищесказаним я маю на меті знецінити або ж принизити здобуте знання чи роботу вчених. Навпаки, я вважаю, що вчені – родоначальники сучасного мислення. Дні літератури та мистецтва, в які поети та скульптори бачили божественне світло та перекладали його на власну величну мову, – ці дні поховані у сивій давнині разом із скульпторами дофідієвої епохи та догомерівськими поетами. Таїнства більше не скеровують світ думки та краси; людське життя є панівною силою, а не те, що лежить поза ним. Та працівники науки просуваються вперед до тієї далекої лінії, яка розділяє речі пояснювані від речей непояснюваних не стільки їх особистою волею, скільки виключно силою обставин. Кожне нове відкриття просуває їх на один крок вперед. Отже, я дуже високо ціную знання, здобуте працею та експериментом.
Але інтуїтивне знання – зовсім інша річ. Воно не здобувається у жодний спосіб, а є, так би мовити, даром душі; не тваринної душі, яка після смерті стає примарою, якщо пристрасть, прив’язаність або спогади порочних діянь утримують її поблизу людських створінь, а душі божественної, яка надихає життям усі зовнішні форми індивідуалізованих істот.
Це, звісно, є здібністю, яка живе у цій душі і яка є вродженою. Той, хто бажає стати учнем, повинен підняти себе до її усвідомлення вогняним, непохитним та невтримним зусиллям волі. Я вживаю слово “невтримний” з особливої причини. Лише той, хто є неприборканим, ким не можна керувати, той хто знає, що мусить стати владикою над людьми, фактами, над усім, окрім власної божественності, тільки той в стані проявити цю якість. “З вірою в серці можливо усе”. Скептики насміхаються над вірою та пишаються її відсутністю у власних душах. А правда полягає в тому, що віра – це потужній двигун, потужна сила, яка, по суті, може звершити будь-що. Тому що вона – завіт або єднання між людською божественною природою та її меншим “я”.
Використання цієї потужності абсолютно необхідне для набуття інтуїтивного знання; оскільки доки людина не вірить в те, що таке знання є прихованим у ній, як може вона претендувати на нього чи користатись ним?
Без віри людина більш безпорадна, ніж дрейфуюча колода чи дерев’яні уламки проти могутньої течії океану. Їх кидає хвилями із боку в бік; так і воління долі може кидати людину. Та ці події – суто зовнішні та мають невелику цінність. Раба можуть проволокти закутим в ланцюги містом, та попри це він може зберегти кротку душу філософа, як ми це спостерігаємо у випадку Епіктета. Людина може бути володарем усіх мирських об’єктів прагнень та здаватися у всьому абсолютним господарем власної долі, та все ж не знати спокою та впевненості, тому що вона розбалансовується зсередини кожною течією думки, із якою вона стикається. І ці перемінні течії не кидають людину з боку в бік фізично, як водяна течія носить дерев’яні уламки; це було б не так страшно. Вони проникають у врата душі та спустошують її, роблячи її сліпою та спорожнілою, позбавленою усілякої нетлінної мудрості, і через це враження, що проминають, шкідливо впливають на неї.
Для того, щоб ясніше роз’яснити це, я скористаюсь ілюстрацією. Візьміть письменника за роботою, художника біля його полотна, композитора, що прислухається до мелодій, які спускаються на його радісну уяву; нехай будь-який із цих митців проводить свої робочі днини біля широкого вікна, яке виходить на метушливу вулицю. Енергія бурхливого життя засліплює однаково зір та слух, і нестримний потік перехожих нагадуватиме собою мінливий маскарад. Та людина, розум якої бездіяльний, чий день – безцільний, сидячи поряд з тим самим вікном, розглядатиме окремих перехожих, запам’ятовуючи ті обличчя, які випадково сподобались чи зацікавили її. Так само й з розумом і його відношенням до споконвічної істини. Коли розум перестає передавати душі власну непевність, своє часткове знання, свою ненадійну інформацію, тоді всередині уже віднайдено внутрішній оазис спокою після засвоєння першого правила; у цьому внутрішньому оазисі сяйво дійсного знання швидко займається вогнем. І після цього вуха починають чути. Спочатку дуже тьмяно і невиразно. Ці перші знамення початку істинного та справжнього життя є насправді настільки слабкими та делікатними, що іноді від них відмахуються, як від фантазій та простих навівань уяви.
Та перед тим, як вони зможуть перерости у щось більше, аніж примари, слід безстрашно зустрітись із безоднею небуття ще й у інший спосіб. Промовляюча тиша, якої можна досягти виключно коли слух буде повністю байдужим до всякого дочасного звуку, приходить як щось ще більш жахаюче, ніж приголомшливий переляк від безформності та пустоти простору. Наше єдине розумове уявлення про порожній простір, зведене до своєї найелементарнішої складової думки, як на мене, являється чорною пітьмою. Для багатьох це – сильна фізична фобія, і якщо взяти її за незмінну та безперервну реальність, то для розуму вона, скоріш за все, стане відповідником ідеї анігіляції. Та це є спростуванням лише одного відчуття, а звук голосу може долинути та принести заспокоєння навіть і у непроглядній пітьмі. Після того, як учень віднайде свій шлях у цій пітьмі, яка є лякливою безоднею, він повинен щільно затулити двері храму душі своєї, щоб ні розрадник, ні ворог не проникли у нього. Під час цього другого зусилля ті, які раніше не були спроможними зрозуміти, що насолода й біль являються єдиним переживанням, осягають це. Оскільки після досягнення самоти безмовності душа настільки нестримно і гаряче сумує за будь-яким відчуттям, на яке б вона могла опертися, що переживання болю сприймається настільки ж охоче, як і відчуття насолоди. Після досягнення такого розуміння, сміливець може викорінити “чуттєвість” за раз усвідомленням та стриманням. Коли для вуха зникне відмінність між приємним і болісним, голоси інших втратять свій вплив на нього. А після цього стає безпечним та можливим розчинити двері душі.
“Зір” – це перше і найлегше зусилля, тому що воно частково досягається розумовою працею. Інтелект може підкорити серце, як це нам добре відомо із щоденного життя. Отже, цей первинний крок має місце все ще у володіннях матерії. Та другий крок вже не припускає подібної допомоги і в жодній мірі не спирається на матерію. Під допомогою з боку матерії я звісно маю на увазі активність мозку, емоції або людську душу. Після того, як вуха чують лише одвічну безмовність, істота, яку ми називаємо людиною, перестає бути такою. Дуже детальне дослідження тисячі і одного впливу зі сторони інших на нас, яких нам доводиться зазнавати, покаже, що саме так воно і повинно бути. Учень вичерпає усі зобов’язання, які спричинені його приналежністю до роду людей; та він буде виконувати їх, керуючись власним відчуття справедливості, а не переконаннями інших людей чи груп людей. Це є дуже показовим наслідком віросповідання знання, а не слідування будь-якому сліпому віруванню.
Для здобуття абсолютної безмовності, яка так необхідна учневі, слід відсторонитися від серця і його емоцій, розуму і його інтелектуалізмів. Обидва – не більше ніж засоби, які зникнуть після завершення людського життя. А зараз прихована суть, яка є рушійною силою, яка надихає людину життям, змушена пробудитися і діяти. Пробила година найбільшої небезпеки. Під час першого випробування люди шаленіють від страху; саме його описав Булвер Літтон. Жоден новеліст не пролив світло на друге випробування, та деякі поети все ж зробили це. Підступність і велика небезпека цього випробування полягає в тому, що межа людських сил співпадає із межею можливості подолати його або взагалі упоратися з ним. Якщо людина має достатньо снаги пробудити незнану частину себе, вищу сутність, тоді у неї стане сил відкрити золоті врата, і тоді вона – справжній алхімік, володар еліксиру життя.
На цьому етапі свого досвіду окультист відокремлюється від решти людей та вступає у життя, яке належить саме йому; вступає на індивідуальний шлях служіння замість простого підкорення геніям, які керують нашою землею. Таке його перетворення у індивідуальну силу ототожнює його із більш величними життєвими силами і вони стають єдністю. Ці сили стоять вище за сили землі та закони цього всесвіту. Єдина надія людини на успіх полягає у наступному: здійснити різкий перехід від її теперішнього стану до наступного та відразу перетворитись на органічну частину божественної сили так само, як вона до того була органічною частиною інтелектуальної сили, стати молекулою великої сутності, до якої вона належить. Така людина йде завжди попереду себе, якщо можна так виразитись. Ці люди тримаються такої позиції, вони вірять у вроджену здатність до прогресу – свою та усієї раси, вони є старшими братами, першопрохідниками. Кожна людина повинна здійснити цей великий перехід самотужки і без сторонньої допомоги; та все ж іноді служить підтримкою та розрадою усвідомлення того, що інші вже долали цей шлях. Можливо, що вони згубилися у пітьмі, та це не так важливо, вагомо те, що вони мали достатньо сміливості вирушити в путь. Я кажу, що вони можливо заблукали в пітьмі через те, що коли один перетинає поріг, то інший не в стані його сприймати, допоки обидва не перейдуть до іншого та цілком нового стану. Наразі немає потреби зупинятись та поширюватись про те, що являє собою цей стан.
Зазначу лише те, що на початковому етапі, коли людина вступає у безмовність, вона втрачає розуміння своїх друзів, коханих, усіх близьких та дорогих їй людей; вона також втрачає з поля зору своїх вчителів та всіх тих, хто передував їй на цьому шляху. Я зупиняюсь на цьому, тому що мало хто подолав це випробування без почуття гіркого невдоволення. Якби ж то розум міг усвідомити заздалегідь, що тиша повинна бути повною, та не слід впадати у таке невдоволення, адже воно є перешкодою на шляху. Твій вчитель чи твій попередник може тримати тебе за руку і випромінювати найсильнішу солідарність з тобою, на яку лише здатне людське серце. Та коли опускаються пітьма та тиша, ти втрачаєш усяке розуміння Вчителя; ти стоїш сам і він не може допомогти тобі не через те, що його сили вичерпалися, а через те, що ти викликав свого могутнього ворога.
Під твоїм могутнім ворогом я маю на увазі тебе самого. Якщо тобі не забракне снаги зустрітись віч-на-віч із твоєю власною душею у пітьмі та безмовності, ти підкориш власне фізичне або тваринне “я”, обитель якого лише у чуттєвому.
Це твердження видасться складним, та насправді воно досить просте. Коли людина перебуває на вершині досягнень, а цивілізація – на вершині розвитку, то вона опиняється поміж двох вогнів. Якби ж то вона визнала власну піднесену спадковість, то тягар суто тваринного життя відпав би без перешкод. Та вона цього не робить, і тому людські раси сягають свого розквіту, неминуче схиляються до занепаду та помирають, зникаючи з обличчя землі, яким би бурхливим не був їх розцвіт. І тому це велике зусилля залишене для індивідуума: не злякатися власної піднесеної природи, не відсахнутись назад під впливом свого нижчого чи більш матеріального “я”. Кожен індивідуум, який звершує це, є рятівником раси. Він може не розголошувати власних діянь, а проживати під покровом тайни та мовчання; та беззаперечним є те, що він відбудовує зв’язок між власною людською та божественною складовою, між знаним та непізнаним, між метушнею базарного майдану та тишею увінчаних снігами Гімалаїв. Йому не треба ходити поміж людей для налагодження такого зв’язку; у астралі він є цим зв’язком, і це робить його істотою іншого порядку, ніж решта людства. Навіть на самому початку дороги, яка веде до пізнання, коли він ступив лише другий крок, він відчуває все більше впевненості у власній ході та усвідомлює себе визнаною частиною цілого.
Це одна із тих суперечностей життя, які, часто трапляючись, дають натхнення перу письменників художньої літератури. Для окультиста вони стають більш явними в міру того, як він намагається жити згідно власного вибору. Заглиблюючись у себе і стаючи самодостатнім, він все чіткіше відчуває, як стає частиною певної думки або почуття. Коли він засвоїв перший урок, підкоривши ненаситність серця та відмовившись вдовольнятись любов’ю інших, він відчуває як йому стає легше вдихати любов в чужі серця. В міру того, як він відхиляє життя, воно повертається до нього у новій формі, несучи оновлений зміст. Світ завжди ніс у собі незліченні протиріччя з точки зору людини; коли ж вона стає учнем, то усвідомлює, що життя можна описати серією парадоксів. Це – реальність природи і у цьому – причина, з якої воно є досить доступним розумінню. Людська душа живе “як одинока зірка” навіть найбільш ницих із нас людей, в той час як її свідомість керується законом вібраційного та чуттєвого життя. Лише тільки цього вистарчить, щоб спричинити ту багатогранність характеру, яка є матеріалом для новелістів; кожна людина – загадка як для друга, так і для ворога, а також і для самої себе. Її мотиви дуже часто непояснимі і вона не може дослідити їх чи збагнути, чому вона вчинила так чи інакше. Зусилля учня полягає у пробудженні свідомості цієї зоряної складової себе, в якій його сила та божественність сплять глибоким сном. В міру того, як пробуджується ця свідомість, протиріччя в людині стають явними як ніколи, так само, як і парадокси, які вона проживає. Оскільки людина, безсумнівно, власноруч творить власне життя, а “пригоди – для ризикових людей”. Це одне із тих мудрих прислів’їв, яке витікає із реального життя та покриває повний спектр людського досвіду.
Вплив на божественну частину людини віддзеркалюється і на тваринній частині. Коли безмовна душа пробуджується, рутинне життя людей стає більш змістовним, наповненим, більш істинним та відповідальним. Тут можемо звернутись до двох уже згадуваних прикладів: окультист, який усамітнився у власній цитаделі, віднайшов свою силу; він негайно стає свідомим того, який обов’язок покладається на нього. Він отримує силу не через власне право на неї, а тому, що він – частина цілого; і як тільки він звільняється від вібрації життя і може стояти незрушний, зовнішній світ взиває до нього, щоби він йшов і трудився. Так само і з серцем. Коли воно більше не жадає брати, воно призивається щедро давати.
“Світло на шляху” було названо книгою парадоксів, і ця назва дуже справедлива. Чим ще могла б вона бути, коли має справу із безпосереднім особистим досвідом учня?
Підкорення астральних почуттів слуху і зору, або іншими словами – здобуття здатності сприймати та відкриття дверей душі, є титанічним завданням, на виконання якого можуть знадобитись численні наступні втілення. І тоді учень стане непідвладним Часу.
Ці два кроки є від’ємними, тобто вони скоріше вимагають відступити від наявного стану речей, ніж просуватись до чогось іншого. Наступні два – активні і вимагають просування у інший стан буття.
ІІІ
Перед тим, як голос зможе говорити у присутності Вчителів
У мові полягає сила спілкування; момент вступу до свідомого життя знаменується її набуттям.
А зараз, перед тим як продовжувати далі, дозвольте мені трохи роз’яснити в який спосіб зорганізовані правила, які записані у “Світлі на Шляху”. Перші сім із понумерованих правил є підправилами перших двох, які йдуть без номера, тих, які були обговорені у двох попередніх розділах коментарів. Понумеровані правила є лише моїм зусиллям роз’яснити ті, які їм передують. Правила з восьмого по п’ятнадцяте стосуються тієї настанови без номера, яка розглядається зараз.
Як вже було зазначено, ці правила написані для всіх учнів, і лише для них; вони не складають інтересу для жодної іншої особи. Тож мені хотілося б вірити, що ніхто більше не буде завдавати собі клопоту та продовжувати читати ці сторінки. Щодо перших двох правил, які повністю вміщають ту частину зусилля, яка неминуче потребує застосування хірургічного скальпеля, то я поширюватимусь на цю тему далі лише тоді, якщо мене про це попросять. Але учень повинен зустрітись віч-на-віч із змією, своїм нижчим “я”, без сторонньої допомоги; придушити свої людські пристрасті та емоції силою власної волі. Він може просити про допомогу Вчителя, коли цей крок є зовсім або принаймні майже завершеним. В іншому разі двері та вікна храму душі його замутнені, засліплені, й затьмарені, і жодне знання не може пробитись до нього. Я не маю на меті в цих записах вказувати людині як чинити із власною душею; я просто передаю знання учневі. Що робити людині із власною душею – цього я не пишу навіть зараз, тому що надприрода перешкоджає цьому своїми незмінними законами й нехай всякий, хто розуміє, почує. Чотири правила, які я записала на Сході для тих, хто бажає вивчати їх, як я вже згадувала, знаходяться у залах кожного діючого Братства; більше того, в головних залах будь-яких існуючих чи зниклих вже Братств, чи в тих Орденах, які іще сформуються. Коли я говорю про Братство чи то Орден, я не маю на увазі випадкову структуру, створену схоластами та інтелектуалами; я маю на увазі дійсну реальність надприроди, одну із фаз розвитку у наближенні до абсолютного Бога чи Блага. У ході такого розвитку учень переживає гармонію, абсолютне знання, чисту правду на різних ступенях і по мірі того, як він крокує цими щаблями, він усвідомлює себе частиною того, що грубо можна описати як пласт людської свідомості. Він зустрічається із рівними собі, з людьми аналогічної безперсональної вдачі, і їх зв’язок стає постійним та непорушним, тому що основується на життєвій схожості їх природи. З ними його пов’язують такі клятви, які не потребують виголошення або втілення в слова. Це один із тих аспектів, який я маю на увазі під Братством.
Якщо перші правила завойовано, учень опиняється на порозі. Тоді, якщо його воля достатньо тверда, до нього приходить сила спілкування; двоїста сила. Тому що, якщо він продовжить верстати свій шлях зараз, він увійде у стан цвітіння, у якому кожна брунька, що розпускається, вивільнятиме по кілька променів пелюстків. Якщо він користатиметься своїм даром, він мусить робити це відповідно до його двоїстої природи. Він знаходить у собі сили говорити у присутності Вчителів; іншими словами, він отримує право просити контакту із найбожественнішою ланкою того стану свідомості, у який він увійшов. Та через природу свого становища він відчуває себе змушеним діяти у два способи одночасно. Його голос наразі не в силах долинути до висот, на яких тронують боги, допоки він сам не проникне у глибини, куди їхнє світло не сягає зовсім. Він потрапив у межі дії залізного закону. Якщо він вимагає прийняття у неофіти, він відразу ж стає слугою. Та його служіння є величним, якщо лише подумати про природу тих, хто поділяє це діяння. Оскільки Вчителі – теж слуги; вони служать, та потім вони вимагають належної відплати. Частково їх служіння полягає в тому, що вони роблять своє знання доступним неофітові; першим кроком його служіння є передача частини того знання тим, хто ще не в стані стояти там, де він підвівся на ноги. Таке рішення не є випадковим, воно не приймається певним Вчителем або наставником, чи будь-якою людиною подібного типу, та все ж воно є божественним. Воно є проявом закону того життя, до якого долучився учень.
Саме тому із внутрішньої сторони дверей лож Древньоєгипетського Братства писалося: “Робітник вартий своєї платні”. “Проси і ти матимеш” – звучить як щось надто просте та незамислувате щоб у це можна було увірувати. Та учень не може “просити” у містичному розумінні, в якому вжите це слово тут, допоки він не опанував силу допомагати іншим.
Та чому так? Чи не звучить таке твердження надто догматично?
Хіба надто догматично стверджувати, що людина мусить мати опору під ногами для того, щоб стрибати? І тут так само. Якщо допомогу надано, якщо працю зроблено, тоді створено дійсну вимогу – не те, що ми звемо особистою вимогою сплати, а вимогу спорідненості природи. Божественні дають, і вони вимагають щоби і ти давав, перш ніж станеш одним із них.
Цей закон відкривається як тільки учень прагне говорити. Оскільки мова – це дар, який осяює виключно того учня, який обдарований силою та знанням. Спіритуаліст входить у фізично-астральний світ, та він не віднаходить там жодної чіткого мовлення, якщо тільки він відразу не запитує про нього і настоює на цьому. Та якщо його цікавить всього лише сам “феномен” чи просто умови та астральний світ як такий, він не включає себе у конкретний вектор думки чи наміру, він просто існує і розважається в астральному житті так само, як він існував та проживав своє життя у фізичному житті. Існує звісно декілька простих уроків, яких може навчити його фізично-астральний світ. І ці уроки слід засвоїти; людина, яка має намір прийняти життя учня, оминаючи засвоєння ранніх та простих уроків, буде вимушена постійно страждати від власного невігластва. Вони життєво необхідні і мусять вивчатись шляхом набуття життєвого досвіду; їх слід проживати у всій глибині знову і знову так, щоби кожен закамарок натури просякся ними.
Повертаючись до аргументу: дошукуючись сили спілкування, Неофіт взиває до Великого, який стоїть попереду у тому ж промені, до якого він доєднався, для того, щоб Він скеровував його. Коли Неофіт робить це, голос його відкидається силою, із якою він стикається, і відлітає відлунням до глибоких ярів людського невігластва. У певний перекручений та нечіткий спосіб звістка про те, що існує знання та блага сила, яка навчає, сягає стількох людей, скільки дослухатиметься до неї. Жоден учень не може перетнути поріг, не передавши цієї новини, не зафіксувавши її у той чи інший спосіб.
Він стоїть, обійнятий жахом, бо він робив це недосконало; а потім приходить бажання зробити це добре і з бажання в такий спосіб допомогти іншим народжується сила. Оскільки бажання, яке опановує його, є чистим; втілюючи його він не може здобути ні честі, ні слави, ні особистої винагороди. І тому він отримує силу втілити його.
Вся історія минулих днів, наскільки глибоко ми не сягали б у неї, чітко показує нам, що не здобувається нічого із вищезазначеного по виконанню цього першого завдання, яке доручається Неофітові. Над містиками завжди насміхалися, а пророкам не йняли віри; ті, які були додатково обдаровані силою інтелекту, залишили для наступників свої замітки, які для багатьох людей видаються беззмістовними та утопічними, навіть коли автори промовляли із сивої давнини. Учень, який береться за завдання, тайно сподіваючись на славу або успіх, який бажає прийти у світ як Вчитель або апостол, зазнає поразки ще до того, як спробує власні сили у виконанні завдання, та його скрите святенництво труїтиме його душу і душі тих, до кого він дотичний. Він тайно вшановує самого себе, і ця ідолопоклонницька практика неминуче принесе свій плід.
Учень, який має достатньо сили щоби увійти і якому вистачає сили для подолання кожної перепони, в момент, коли духу його сягне божественне послання, втрачає будь-який спомин про свою персону в світлі нової свідомості, що спускається на нього. Якщо цей високий зв’язок здатен дійсно пробудити його, то він уподібнюється божественним у своєму палкому бажанні давати, а не брати, у своєму прагненні допомагати, а не чекати допомоги, у своєму стремлінні нагодувати голодних, а не приймати самому небесну манну. Природа його зазнала змін, а егоїзм, який керує людськими діями у звичайному житті, раптово покидає його.
IV
Перед тим, як голос зможе говорити у присутності Вчителів, він мусить втратити здатність кривдити
Ті, хто приділяють мінливу та поверхневу увагу темі окультизму, а ім’я їм – Легіон, постійно дивуються: якщо адепти життя існують, то чому вони не з’являються в світі і не демонструють власну силу? Лише тільки той факт, що основне ядро цих мудреців живе у прихистку Гімалаїв, вже слугує для них достатнім доказом того, що це – лише вигадані постаті. Бо навіщо тоді їм селитися так далеко?
На жаль, Природа розпорядилася саме так, не давши можливості на особистий вибір місця і способу проживання. Є певні місця на землі, де поступ “цивілізації” не відчутний, а пропасниці дев’ятнадцятого сторіччя дається сувора відсіч. У цих благословенних місцях завжди є час та перспектива для найголовнішого в житті; ці важливі речі не витісняються метушнею, притаманною нерозвиненому суспільству із його жагою до грошей та тягою до розваг. Допоки на землі існують адепти, на ній повинні зберігатись місця усамітнення для них. Це – реалія природи, яка є зовнішнім відбиттям глибокої дійсності надприроди.
Запит неофіта не сягає нічийого слуху, допоки голос, який його виголосив, не втратив своєї здатності ранити. Причина полягає в тому, що у божественно-астральному[1] житті править закон подібно як і в житті природному. Звісно, центр та окружність існують незмінно скрізь, як і в природі. На кожному плані поблизу центрального серця життя сконцентровано знання, там нероздільно панує порядок, в той час як зовнішня межа круга тьмяна та розмита хаосом. По суті, життя у кожній своїй формі у більшій чи меншій мірі нагадує філософську школу. Завжди існують послідовники знання, які присвячують своє життя його пошукам; завжди існує і легковажний натовп – ті, хто з’являються та йдуть, про кого Епіктет сказав, що їх настільки ж легко навчити філософії, як і їсти юшку виделкою. Аналогічні обставини і у надастральному житті, й адепт мешкає там у ще більш таємному та глибинному місці усамітнення. Це пристановище настільки безпечне та приховане, що в ньому жодний дисгармонійний звук не може потривожити його слух. “Навіщо це все потрібно”, – запитають негайно, – “якщо він є сутністю, наділеною такими великими силами за словами тих, хто вірить у його існування?” Відповідь видається вельми очевидною. Він служить людству та ототожнює себе з усім світом; він готовий принести спокутну жертву на благо світу в будь-який момент живучи заради нього, а не померши у його ім’я. Чому адепт не вмирає заради світу? Тому що він є частиною великого цілого, до того ж він є однією із його найцінніших частин. Тому що він керується законами порядку, який він не бажає порушувати. Його життя належить не йому, а тим силам, які трудяться за ним. Він є квіткою людства, цвіт, який утримує божественне насіння. Він уособлює скарб всесвітньої природи, який оберігається та поміщається у безпечні умови для того, аби була можливість уповні скористатись його плодами. І лише у визначені періоди людської історії йому дозволено йти до людей і бути їм за спасителя. Та до тих особистостей, які мають сили відсторонити себе від цієї пастви, від цього натовпу, він завжди близький. А до тих, які мають достатньо сили, щоб підкорити пороки особистої людської натури, як викладено в цих чотирьох правилах, він свідомо поряд – його легко впізнати, він готовий відповісти.
Та таке завоювання “я” передбачає знищення якостей, які більшість людей вважає не тільки не шкідливими, а й бажаними. “Здатність кривдити” вміщає багато із того, що люди цінять не лише в собі, а й у інших. Інстинкт самозахисту та самозбереження є частиною цієї здатності; переконання, що людина має певне право або ж права, чи то як громадянин, або як людина чи особистість, приємне усвідомлення самоповаги та власної гідності. Для багатьох ці слова важко сприйняти, та все ж вони істинні. Оскільки слова, які я пишу з цього приводу, ні в якому разі не належать мені. Вони взяті із традицій ложі великого Братства, яке колись було таємною величчю Єгипту. Слова, які були накреслені у його холі, є тими ж, які зараз написані у холах існуючих шкіл. В усі часи мудрі жили відособлено від мас. Та навіть тоді, коли певна тимчасова причина або ціль спонукає одного з них вступити у потік людського життя, його безпека та усамітнення залишаються незмінно абсолютними. Це становить частину його спадку, є притаманним його позиції, він має на це реальне право, від якого він більше не може відмовитись, як, наприклад, Вестмінстерський Абат може оголосити, що він більше не бажає бути Вестмінстерським Абатом. У різних великих містах світу адепт іноді проживає певний час, або радше ненадовго там затримується; та усі при нагоді отримують допомогу від дійсної сили та присутності одного із цих людей. Тут, в Лондоні, так само як і в Парижі або в Санкт-Петербурзі є високорозвинені люди. Та тим, хто має здатність розрізняти, ту здатність, яка здобувається підкоренням “я”, вони відомі лише як містики. Бо у іншому випадку, як би вони змогли проіснувати навіть і годину у тій ментальній та психічній атмосфері, яка створюється безладом та заплутаністю міста? Без захисту та убезпечення їх особистому розвиткові та їх роботі було б зашкоджено. А неофіт може зустріти адепта в плоті, може жити із ним в одному домі, та все ж бути не в змозі впізнати його, а голосу новака бракує сили долинути до вух його. Оскільки ні близькість у просторі, ні близькість у стосунках, ні тісне знайомство не можуть ліквідувати непохитні закони, які забезпечують адептові його усамітнення. Жоден голос не сягає його внутрішнього слуху, допоки не перетвориться на божественний глас, голос, який не озвучує крики “я”. Всілякий нижчий заклик буде марною тратою енергії та сили, і нагадуватиме повторення дітьми букв алфавіту, яким їм научає вчитель філології. До того, як людина стала учнем серцем і душею, вона не існує для тих, хто є наставниками учнів. І це досягається у єдиний спосіб – відмовою від особистої людської природи.
Щоб голос втратив свою здатність кривдити, людина повинна досягти такого рівня, на якому вона бачить себе лише як одиницю великого розмаїття життя; як крупицю піску, яку носять туди сюди хвилі моря вібраційного існування. Кажуть, що кожна гранула піску, яка встелює ложе океану, у свій час викидається хвилями на берег і якусь мить лежить під промінням сонця. Так само і з людськими створіннями: їх кидає туди сюди великою силою, та кожен у свій час опиняється під промінням сонця. Коли людина здатна сприймати своє життя як частину такого цілого, вона більше не боротиметься за те, щоб здобути щось для себе. Це і є відмова від особистих прав. Пересічна людина сподівається мати не однакові шанси із рештою людей світу, а у певних моментах, важливих для неї, перевершувати інших. Учень не має таких сподівань. Отже, нехай йому судилося, як Епіктету, бути закутим у ланцюги рабом, йому ні́чого про це сказати. Він знає, що колесо життя обертається невпинно. Вищесказане добре відобразив Берн Джонс на своїй прекрасній картині – колесо обертається і на ньому розташовані багаті й бідні, великі і пересічні люди – кожному доля посміхається у свій момент, коли колесо возносить їх на свою вершину: король приходить до влади й втрачає престол, поетом захоплюються й забувають його, раб тішиться прихильністю господаря, а потім його виганяють. Кожен в свою чергу потерпає крах по мірі того, як колесо обертається. Учень знає, що це так, і хоча його обов’язком є розвинути власне життя до його найвищого прояву, він не нарікає і не гордиться ним, та не жаліється на більшу успішність інших. Усі в однаковій мірі, як йому добре відомо, лише проходять свої уроки; а соціаліст та реформатор, які прагнуть чистим використанням сили змінити обставини, які самі походять із сил, породжених людською природою, викликають у нього лише посмішку. Це те саме, що завдавати ударів по шипах; марна трата життя та енергії.
Усвідомлюючи це, людина зрікається її уявних особистих прав, чого би вони не стосувалися. Це обриває одну глибинну струну, спільну для всіх звичайних людей.
Коли учень усвідомив у повній мірі, що сама думка про індивідуальні права є лише породженням отрутної якості його “я”, що це лише шипіння змії персони, яка отруює своїми укусами його життя і життя оточуючих його, тоді він готовий прийняти участь у річній церемонії, відкритій для всіх неофітів, які готові до неї. Вся зброя для обра́з і захисту відкинута; уся зброя душі та серця, розуму та духу. Уже ніколи інша людина не зможе бути сприйнятою як особа, яку можна критикувати або засудити; уже ніколи не зможе неофіт подати голос на самозахист чи виправдання. Після цієї церемонії він повертається в світ настільки безпомічним і беззахисним, наче немовля. А він насправді і є ним. Він розпочав своє народження для вищого плану життя, для того вітряного добре освітленого високого плоскогір’я, з якого очі вдивляються розумно та сприймають світ оновленим поглядом.
Трохи вище було сказано, що після того, як учень розстанеться із почуттям особистих прав, він мусить так само позбутись і почуття самоповаги та власної гідності. Це може здатися жахливим догматом, та всі окультисти добре знають, що це не догма, а дійсність. Той, хто вважає себе святішим від іншого, кому притаманна гординя, що йому чужі гріх та безрозсудність, той, хто вважає себе мудрим або впевнений, що він у чомусь перевершує свого ближнього, не здатен стати учнем. Людина мусить перетворитись на малу дитину перш ніж вона зможе увійти у царство небесне.
Гідність та мудрість – піднесені якості; та якщо вони породжують гординю і ідею в душі людини про її відокремленість від решти людства, тоді вони є лише гадюки “я”, що повстають знову у більш витонченій формі. В любий момент вони можуть набути свою грубішу форму і вжалити настільки ж люто, як і тоді, коли вони надихають діяння вбивці, який позбавляє життя через ненависть або заради наживи, або політика, який жертвує масами заради своїх власних або партійних інтересів.
Втратити здатність кривдити по суті означає не так знешкодити змію, як саме вбити її. Коли вона лише одурманена або ж приспана, вона повертається знову, і учень використовує свої знання та силу у власних цілях і стає послідовником багатьох наставників темного мистецтва, оскільки згубна дорога дуже широка та проста, і шлях можна віднайти і наосліп. А те, що шлях цей руйнівний – очевидно, оскільки коли людина починає жити заради себе, вона невпинно звужує власні горизонти, аж поки стрімкий рух в себе не залишить їй життєвий простір завбільшки вушка голки. Ми всі спостерігали цей феномен у повсякденному житті. Людина, яка стає егоїстом, ізолює себе, стаючи все більш нецікавою та немилою для інших. Видовище це справді жахливе, і люди врешті-решт оминають надміру егоїстичну людини, немов хижака. Наскільки ж жахливішим є це явище, коли воно відбувається на вищому плані буття, із додатковими потужностями мудрості і на більш тривалому проміжку послідовних втілень!
І тому я кажу, спинись і подумай добре перед порогом. Оскільки якщо неофіт робить запит до повного очищення, то той не долине до усамітнення святого адепта, а сколихне жахливі сили темної сторони нашої людської природи.
V
Перед тим, як душа зможе встати у присутності Вчителів, ноги її мають бути омитими кров’ю серця
Слово “душа”, вжите тут, означає божественну душу або “зоряний дух”.
“Могти стояти означає мати впевненість”; а бути впевненим означає не сумніватись у собі, означає, що учень відмовився від емоцій, від свого “я”, і навіть від власної людської природи, що він не здатен на страх та є несвідомим болю; що вся його свідомість центрована у божественному бутті, яке виражається символічно терміном “Вчителі”; що він не має більше ні очей, ні вух, ні дару мови, ні сили, крім як в божественному промені та задля нього, яким пробуджуються його найвищі відчуття. Тоді він безстрашний, вільний від страждань, від занепокоєння та тривоги; його душа підводиться, не щулячись і не зволікаючи, у повній пишноті божественного сяяння, яке пронизує наскрізь глибини його єства. Отже він увійшов у свої володіння і він може заявити свої права на спорідненість із Вчителями людства; він випростався, він здійняв голову, він дихає тим же повітрям, що й вони.
Та перед тим, як він зможе звершити все це, ноги душі його мусять омитися кров’ю серця.
Пожертва або відмова від серця людини та його емоцій є першим правилом; воно включає “набуття рівноваги, яку не можна похитнути особистісними емоціями”. Саме це вершив філософ-стоїк; він теж стоїть осторонь і врівноважено спостерігає за власними емоціями так само, як і за емоціями інших.
Аналогічно як словом “сльози” в мові окультистів позначається емоційна душа, а не фізичний прояв, так само “кров” означає не ту кров, яка є есенцією фізичного існування, а творчий життєвий принцип в природі людини, який ввергає її у людське життя заради проживання станів болю та насолоди, радощів та смутку. Коли людина дозволяє крові спливати із серця, вона повстає перед Вчителями як чистий дух, який більше не втілюватиметься заради емоцій та досвіду. Все ж, у великих циклах часу наступні інкарнації у грубій матерії можуть ще випадати на її долю, та вона більше не бажає їх, дика жага жити покинула її. Коли вона приймає людський образ у плоті, то робить це, переслідуючи божественну ціль, для доведення до кінця праці “Вчителів” і з жодної іншої причини. Вона не шукає ні насолоди, ні страждання, не домагається раю і не страшиться пекла; вона успадкувала незмірний скарб, який є не компенсацією за ті речі, яких вона зреклася, а стан, який просто стирає пам’ять про них. Тепер вона живе не у світі, а з ним: горизонт обійняв собою широчінь цілого всесвіту.
КАРМА
Давай розглянемо індивідуальне буття як мотузку, що тягнеться із безкінечного у безкінечне, не маючи ні початку ні кінця, якій не обірватися ніколи. Ця мотузка складається із незчисленних тонких ниток, які, прилягаючи одна до одної, утворюють її товщину. Нитки ці безбарвні, досконало прямі, міцні та горизонтальні. Із цією мотузкою, яка сягає скрізь, трапляється наступне: дуже часто одна з ниток уловлюється і заплутується, чи то просто люто відсмикується від свого прямого курсу. Потім протягом тривалого часу нитка ця плутається та привносить безлад в ціле. Іноді одна з них брудниться або забарвлюється в певний колір, і бруд цей не тільки поширюється за межі місця контакту із ним, він заплямовує і решту ниток. Та затям собі, що нитки ці живі, вони як жи́ли кабелю, що проводять струм, чи радше нагадують тремтячі нерви. Наскільки ж далеко в такому випадку передається та розноситься бруд, протягуючи за собою кривий слід! Врешті-решт ці довгі живі нитки, які у своїй безкінечній протяжності формують індивіда, виходять із мороку у світло. Тоді вони вже більше не безбарвні, а золоті; і знову покояться вони разом, рівно. І знову вони входять у гармонійну рівновагу; і через ту внутрішню гармонію розрізняється гармонія вища.
Кажуть, що слаба увага до окультизму призводить до значних кармічних результатів. Причина полягає в тому, що неможливо приділяти будь-яку увагу окультизму, не зробивши однозначного вибору між тим, що зазвичай називають добром і злом. Перший крок у окультизмі приводить учня до дерева пізнання. Він повинен зірвати та скуштувати; він повинен обрати. Він більше не здатен на нерішучість та невігластво. Він ступає на благий чи згубний шлях. А зроблений бодай навіть один єдиний свідомий та визначений крок на будь-якому шляху несе великі кармічні наслідки. Людська маса йде нерішуче, вагаючись щодо цілі, яку вона переслідує; критерії її життя невизначені; і, як наслідок, карма діє заплутано. Та одного разу досягши порогу знання, невизначеність зменшується, і внаслідок цього кармічні наслідки значно посилюються, тому що всі вони діють в одному напрямку на різних планах. Отже, окультист не може бути нерішучим, як і не може він повернути назад після того, як перетнув поріг. Це неможливо, так само як і чоловікові не стати знову немовлям. Індивідуальність підійшла до стану відповідальності з причини росту; і вона не може відступити.
Той, хто бажає звільнитись від рабства Карми, повинен підняти власну особистість із тіні до світла; він повинен настільки піднести власне буття, що його нитки не вступатимуть в контакт із нечистими субстанціями, він не повинен прив’язуватись, щоби не втратити прямого курсу. Він просто возноситься над площиною дії Карми, не покидаючи існування, в якому перебуває. Ґрунт може бути нерівним та брудним, а може бути й рясно вкритим квітами, пилок яких барвить та плямує, солодкий нектар яких липне і прив’язує – та попереду завжди чисте небо. Той, хто бажає позбутись Карми, повинен шукати домівку в повітрі; а після цього – у ефірі. Той, хто бажає створити собі добру Карму, зустрінеться із багатьма непорозуміннями, і, силуючись багато засіяти поле для власного майбутнього врожаю, він може насадити тисячі будяків, серед яких справді велетенські. Не бажай сіяти для власних жнив; бажай лише посадити таке зерно, яке нагодує світ. Ти – частина світу, годуючи його, ти наситиш і себе. Та навіть і в цій думці причаїлася небезпека, яка вирушає назустріч та повстає перед учнем, який протягом тривалого часу привчав себе діяти заради блага, та у глибинах власної душі переслідував лише лихе; тобто він гадав, що бажає великого блага світові, та насправді увесь час несвідомо вибирав ціль Карми, і велике благо, заради якого він трудиться, призначене лише для нього. Людина може заборонити собі думати про винагороду. Та саме в отій відмові проглядається бажання її. Марно учневі намагатись вчитись, стримуючи себе. Душа повинна бути необтяженою путами, а бажання – вільними. Та доки його душа і бажання не закріпилися у стані, в якому відсутні винагорода та покарання, добро та зло, його спроби будуть безрезультатними. Може здатись, що він зробив неабиякі успіхи, та одного дня він зустрінеться віч-на-віч із власною душею і побачить, що коли він досяг дерева знання, то обрав гіркий, а не солодкий плід. І пелена спаде безповоротно, і він віддасть власну свободу і стане рабом бажання. Отже, будь попередженим, о той, хто лише навертається до життя окультиста. Затям собі уже, що не можна позбавитись бажання, немає ліків від любові до винагороди, немає засобу проти нужденності володіння, окрім утримування зору та слуху на тому, що невидиме та нечутне. Починай хоч зараз практикувати це і таким чином тисячі змій обминуть шлях твій. Живи у вічному.
Не слід приступати до вивчення роботи дійсних законів Карми доти, доки учень не досяг точки, в якій він більше не підпадає під їх дію. Посвячений має право питати таємниці природи та ознайомитись із правилами, які керують людським життям. Він набуває такого права уникнувши обмежень природи та вивільнивши себе від правил, які керують людським життям. Він став визнаною часткою божественного елементу та більше не зазнає впливу тимчасового. Потім він набуває знання тих законів, які керують минущими умовами. Отже ти, який намагається зрозуміти закони Карми, спочатку здійсни спробу звільнитися від законів, які керують скінченним; а це можливо зробити у єдиний спосіб – утримуючи твою увагу на тому, що є непідвладним цим законам.
* * * * * * * * * * * * * * * *