МЕЙБЛ КОЛЛІНЗ "КРІЗЬ ЗОЛОТІ ВРАТА"
Текст оригіналу: Mabel Collins "Through the Gates of Gold" >>>>>
Фрагмент роздумів
Пролог
Кожен має власну філософію життя, за винятком справжнього філософа. Навіть найнеосвіченіший невіглас має певне поняття про те, чого він хоче добитися від життя та чіткі уявлення щодо найпростішого та найрозважливішого способу досягнення бажаного.
Світська людина дуже часто, сама того не усвідомлюючи, є першокласним філософом. Вона керується дуже чіткими принципами у власному житті та не дозволяє випадковій невдачі похитнути її позицію. Людина, яка живе думкою та уявою, наділена меншою мірою впевненості й постійно відчуває труднощі у формулюванні власних поглядів щодо предмету найпалкішої зацікавленості з боку людської натури – самого людського життя. Справжній філософ той, хто не прискіпується до жодних назв та позначень, хто збагнув, що таємниця життя неосяжна для пересічного мислення так само, як і справжній вчений визнає своє повне незнання принципів, які лежать у підвалинах науки.
Чи існує певний спосіб мислення або якесь розумове зусилля, яке дає можливість людині осягнути великі принципи, які явно існують в її житті у вигляді причин? – це питання, яке не може розв’язати пересічний мислитель. Та все ж туманне усвідомлення того, що за наслідками, які ми спостерігаємо, стоїть причина, що існує порядок, який керує хаосом, а розлад пронизує велична гармонія, переслідує палкі душі землі та спонукає їх прагнути побачити незриме, пізнати непізнаване.
Навіщо жадати та шукати того, що недосяжне доти, доки не розкриються внутрішні очі? Чому би не спробувати скласти ті фрагменти, які ми маємо у нашому розпорядженні, і поглянути: можливо, із них вдасться отримати певні обриси всієї великої головоломки.
Розділ 1
Пошуки насолоди
І
Всім нам знайома така сувора річ, як таємниця, що переслідує людину. Спершу може здатись доволі дивним, що це переслідування не характеризується невизначеністю та непевністю методів, а конкретною та незламною наполегливістю. Її присутність не безмежна, бо тоді б життя людини мусило б припинитись, але її непоступливість безперервна. Якщо людина занадто довгий час почувається вдоволеною, тоді відчай готовий вийти із тіні. Він завжди стоїть позаду людини, готовий простягнути до неї свій моторошний перст. Що дало право цьому примарному образу переслідувати нас від моменту нашої появи на світ до нашої смертної години? Яке він має право завжди стояти на нашому порозі, тримаючи наші двері нещільно закритими своєю незримою, але такою жахаючою рукою, готовий зайти в той момент, який видасться йому слушним? Навіть найвидатніший філософ всіх часів врешті-решт поступиться йому; і тільки той – філософ у позитивному значенні цього слова, хто усвідомлює, що відчай цей – непереборний, і знає, що рано чи пізно він повинен буде зазнати його нарівні з усіма людьми. Цей біль і страждання – невід’ємні складові людського спадку; той же, хто вирішує, що ніщо не змусить його страждати, просто ховається під глибоким та манірним егоїзмом. Ця личина, можливо, захистить його від болю, та вона ж відніме у нього й насолоду. Якщо на землі можна віднайти мир і спокій, а у житті – радість, то це не досягається зачиненням врат відчуття; вони провадять нас до найвеличнішої та найяскравішої сторони нашого існування. Почуттєвий досвід, по мірі його набуття через фізичне тіло, дає нам усе те, що спонукає нас існувати в людській подобі. Немислимо, що будь-яка людина завдавала б собі клопоту дихати, якби ця дія не приносила б в тому числі і відчуття задоволення. Аналогічно і з кожною дією в кожен момент нашого існування. Ми живемо, тому що навіть відчувати біль приємно. Ми бажаємо цього відчуття, інакше б ми одностайно відпили б від глибоких вод забуття, і людська раса припинила би своє існування. Такі умови реальності фізичної, і, очевидно, їх можна також застосувати і до життя емоцій, – уяви, вразливості – усіх тих прекрасних та витончених утворень, які, у поєднанні із чудесним фіксуючим механізмом мозку, формують внутрішню або тонку людину. Відчуття – насолода емоцій; безперервна послідовність відчуттів складає їх життя. Якщо знищити відчуття, які породжують в них вперте бажання продовжувати досвід життя, то нічого й не залишиться. Отже людина, яка бажає позбутися відчуття болю і яка має намір зберігати однаковий стан, задоволена вона чи скривджена, завдає удару в сам корінь життя і знищує ціль власного існування. І це повинно застосовуватись, як це витікає із даних міркувань чи як демонструє інтуїція, до кожного стану, навіть до стану, який на Сході називають “прагненням Нірвани”. Цей стан може бути лише видом незмірно тоншого та гострішого сприйняття, якщо це взагалі стан, а не анігіляція; а виходячи з життєвого досвіду, з позиції якого ми наразі в змозі судити, витончення сприйняття означає більшу його яскравість. Так, наприклад, чуйна людина із розвинутою уявою проживає набагато ширшу гамму відчуттів через відданість або невірність друга, ніж та, яку здатна відчути людина найрозвинутішої фізичної натури через посередництво органів сприйняття. Таким чином ясно, що філософ, який відмовляється відчувати, не залишає собі жодного пристановища, позбавляючи себе у тому числі і віддаленої та недосяжної цілі Нірвани. Йому залишається лише відмовити собі у спадщині життя, яка – ніщо інше, як право чуттєвого досвіду. Якщо він обере пожертвувати тим, що робить його людиною, він повинен буде задовольнятись простою марністю свідомості – станом, у порівнянні із яким життя відлюдника видасться захопливим.
Та жодна людина не здатна звершити подібний подвиг. Факт її тривкого існування ясно свідчить про те, що вона все ще бажає відчуттів, і бажання це настільки реальне та живе, що повинно задовольнятись у фізичному житті. Здається набагато природнішим не вводити себе в оману стоїцизмом, не пробувати відмовитись від того, чого людина не в змозі ніколи позбутись. Чи така поведінка не буде сміливішою, чи такий спосіб розв’язати велику загадку буття не буде більш перспективним – схопити відчуття, міцно його тримати, і розпитати його про його таємниці. Якби ж то тільки люди зупинялись й замислювались, яких уроків їх навчили біль та насолода, вони змогли би багато чого зрозуміти про те, що спричиняє ці дивні наслідки. Та люди схильні стрімко відвертатись від дослідження себе, як і від будь-якого уважного аналізу людської натури. Та все ж, повинна існувати наука життя настільки ж доступна, як і будь-яка інша шкільна наука. Ця наука невідома, це правда, і про її існування всього лише здогадуються, вона проступає у натяках одного-двох із наших найбільш передових мислителів. Розвиток науки – це всього лише відкриття того, що вже існує; а хімія сьогодні настільки ж магічна та незбагнена для сільського хлопчика, як і наука життя для людини пересічного сприйняття. Все ж, може та й мусить існувати провидець, який усвідомлює розвиток нового знання, подібно як найперші аматори лабораторних експериментів спостерігали, як досягнута нині система знання виявляла себе в природі заради людської користі та блага.
ІІ
Безсумнівно, набагато більше людей зверталися б до самогубства з ціллю скинути тягар життя, як багато хто робить це зараз, якби вони мали впевненість, що це – вірний спосіб досягнення забуття. Та той, хто сумнівається перед питтям отрути, боячись лише змінити спосіб існування та завмираючи перед, можливо, невимовно більшою таємницею, є людиною глибших знань, ніж ті поривчасті душі, які несамовито кидають себе у незнане, довіряючись його милості. Води забуття дуже відрізняються від вод смерті, і людська раса не може зникнути через смерть доти, доки діє закон народження. Людина повертається до фізичного існування так, як пияк повертається до пляшки з вином, – вона не знає чому, знає лише, що бажає відчуття, яке дає їй життя, так само як і пияк бажає відчуття, викликаного вином. Води істинного забуття лежать далеко за нашою свідомістю і можуть бути досягнуті лише припиненням існування у цьому стані свідомості, коли ми перестанемо проявляти жагу життя, яка переповнює нас відчуттями та вразливістю.
Чому сотворена людина не повернеться в ту всеосяжну утробу тиші, з якої вона прийшла, і не упокоїться, подібно до ненародженої дитини, яка перебуває у мирі, доки поклик до життя ще не досягнув її? Вона не робить цього, тому що вона спрагла до насолоди та болю, щастя та журби, гніву та любові. Нещаслива людина буде запевняти, що вона не має бажання життя, та вона ж сама демонструє власну нещирість, продовжуючи жити. Ніхто не може примусити її жити: галерний раб може бути прикутим до свого весла, та життя його не можливо прикути до його тіла. Чудовий устрій людського тіла настільки ж безцільний, як і незаведений двигун, якщо воля до життя зникає, та воля, яку ми підтримуємо рішуче і невпинно, і яка дозволяє нам виконувати дії, які без неї переповнили би нас сум’яттям, як, наприклад, щомиттєве вдихання і видихання повітря. Ми докладаємо ось таких титанічних зусиль насправді з насолодою заради того, щоб існувати поміж незчисленних відчуттів.
Більше того, у своїй більшості нас вдовольняє продовжувати наш шлях без мотиву чи наміру, без жодного поняття про мету чи розуміння куди ж ми прямуємо. Коли людина вперше усвідомлює оту безцільність і віддалено розуміє, що вона працює, докладаючи великих і постійних зусиль, не маючи уявлення на що вони спрямовані, тоді її огортає зневіра, характерна для думки ХІХ сторіччя. Вона заблудла, спантеличена та позбавлена надії. Вона стає скептичною, розчарованою, стомленою, і ставить на перший погляд риторичне питання: чи насправді вартує волочити власне животіння заради подібних невідомих і, як здається, непізнаваних результатів? Чи хоча б, якщо поставити питання меншого масштабу, чи можливо розгледіти напрямок, в якому знаходиться наша мета?
ІІІ
Це питання, породжене сумом та втомою, які вбачаються нам суттєвою складовою настрою ХІХ сторіччя, скоріш за все поставало завжди крізь віки. Якби ми могли свідомо пройти назад історією, то безсумнівно побачили б, що воно поставало завжди в той момент, коли квітка цивілізації сягала повноти свого цвітіння, і коли її пелюстки уже готові осипатись. Фізична складова людини на той час вже досягає свого апогею; людина викотила брилу на Гору Труднощів лише для того, щоб побачити, як вона скочується знову додолу із самої вершини, – як в Єгипті, Римі, Греції. До чого ця безцільна праця? Чи не достатньо увесь час бути під впливом невимовної втоми та нудьги, вічно виконуючи роботу лише для того, щоби побачити як результат її зникає? І все ж, саме це відбувалось із людьми протягом всієї історії, наскільки сягають наші обмеженні знання. Є вершина, якої людина сягає колосальними спільними зусиллями, на ній – величний та сяючий цвіт всієї інтелектуальної, психічної та матеріальної складових її природи. Найвища точка чуттєвої досконалості досягнута, а потім її хватка слабшає, її сила вичерпується, і вона скочується через зневіру і пересичення, назад до варварського стану. Чому людина не залишається на підкореній вершині, не звертає свій погляд до далеких гір і не вирішує підкорити оті ще вищі вершини? Тому що вона – невіглас, і розрізняючи яскравіше сяяння на відстані, опускає спантеличені і засліплені очі та повертається, щоби спочити, на тіньову сторону свого добре знайомого пагорба. Та час від часу з’являється хтось достатньо сміливий, хто невідривно дивиться на це сяяння і вловлює у ньому певні обриси. Поети та філософи, мислителі та педагоги – всі ті, хто є “старшими братами раси”, споглядали час від часу це видовище і деякі з них розпізнавали у вражаючому сяянні обриси Золотих Врат.
Ці Врата провадять до вівтаря людської природи, місця, звідки струменіє її життєва сила, і де вона – жрець храму життя. Як показали нам один чи двоє людей, можна увійти туди, пройти крізь Врата. Платон, Шекспір і ще кілька сильних пройшли крізь них і промовляли до нас таємною мовою з того боку Воріт. Коли сильна людина перетнула поріг, вона більше не промовляє до тих, хто залишились по той бік. Та слова, які вона вимовляє, коли повертається із Воріт, настільки сповнені загадкою, такі таємничі та глибокі, що лише ті, які слідують її слідами, в стані розгледіти в них світло.
ІV
Людина прагне з’ясувати як замінити біль насолодою; тобто встановити, яким чином можна так налаштувати свідомість, щоби те відчуття, яке є найбільш приємним, було б тим, яке ми відчуваємо. Чи можливо виявити це силою людської думки – це питання принаймні варте обмірковування.
Якщо свідомість людини обертається навколо конкретної теми із достатньою сконцентрованістю, то раніше чи пізніше вона отримує прозріння щодо цього питання. Окремого індивіда, через якого проявляється кульмінаційне прозріння, називають генієм, винахідником, натхненним; та він – лише вінець великої ментальної праці, здійсненої незнайомими людьми навколо нього і людьми, віддаленими у просторі на великі відстані. Без них він би не мав матеріалу, із яким міг би працювати. Навіть поет потребує великої кількості віршомазів, які живлять його. Він – есенція поетичної сили свого часу і часів, які передували йому. Неможливо відокремити індивіда від жодного виду, спорідненого з ним.
Отже, із цього випливає, що якби замість прийняття невідомого за непізнане люди злагоджено спрямували б на нього власні подуми, то Золоті Врата не залишались би так непохитно зачиненими. Для того, щоб прочинити їх, потрібна сильна рука. Мужність увійти в них полягає у пошуках тихого пристановища власної природи без страху і сорому. В кінцевому результаті квінтесенція, особливість людини, вважається ключем, який відмикає ці великі Врата. А коли вони прочиняються, що відкривається нам за ними?
То тут, то там крізь протяжну мовчанку віків промовляють голоси, відповідаючи на це питання. Ті, які пройшли крізь них, залишили за собою слова, як спадок іншим, близьким по духу. В цих словах ми можемо віднайти детальні вказівки щодо того, чого слід шукати за Вратами. Та лише ті, які бажають слідувати цим шляхом, читають прихований зміст у глибині слів. Ерудити, чи швидше схоліасти[1], читають священні книги різних націй, поезію та філософію, залишені просвітленими умами, і знаходять в них елементарний матеріалізм. Уява, яка оспівує легендарні катаклізми природи чи перебільшує фізичні можливості людини, – так вони пояснюють написане у Бібліях людства.
Те, що ми черпаємо із слів цих книг, присутнє в кожному із нас; неможливо знайти у літературі чи у жодному іншому каналі думки те, що не було б присутнім в особі дослідника. Це, звісно, факт очевидний для всіх справжніх учнів. Та його слід особливо добре пам’ятати стосовно цього глибокого та маловідомого предмету, оскільки люди з великою готовністю вірять, що для інших також не може існувати нічого там, де особисто вони бачать порожнечу.
Людина, яка читає, скоро усвідомлює одну річ: ті, які йшли попереду, не виявили, що Золоті Ворота провадять до забуття. Навпаки, відчуття вперше стає реальним, коли заповітний поріг подолано. Та воно іншого порядку, невідомого нам зараз, ми не в змозі оцінити його в даний момент без хоча б якоїсь підказки щодо його природи. Таку підказку, безсумнівно, може знайти кожен учень, який має бажання переглянути всю доступну нам літературу. Ці містичні книги та манускрипти існують, але залишаються недосяжними лише через те, що немає людини, яка була б готовою прочитати хоча б першу сторінку будь-якого з них – у цьому переконуються всі, хто достатньо заглиблювався у предмет. Адже усе повинна поєднувати безперервна лінія: ми прослідковуємо її шлях від глибокого невігластва аж до кмітливості та мудрості; природно, що вона продовжується до інтуїтивного знання та натхнення. Від цих великих дарів людства ми володіємо лише мізерними уривками; де тоді те ціле, частинами якого вони мали б бути? Сокрите тонким, та на вигляд нездоланним покровом, який приховує його від нас, як він сокривав усі науки, мистецтво, усі можливості людини, доки у неї не стало сміливості відсмикнути завісу. Така сміливість з’являється лише від переконання. Коли людина вірить, що те, чого вона бажає, існує, вона досягне бажаного за будь-яку ціну. В цьому випадку складність полягає у людській невірі. Потрібна неабияка увага та великий рівень осмисленості для того, аби вирушити до невідомої області людської природи, щоб прочинити її двері та споглядати її прекрасні краєвиди.
Чи вартує здійснити це попри будь-яку небезпеку, – кожен напевне задавався сумним питанням ХІХ сторіччя: чи життя вартує того, щоби жити? Звісно, цього достатньо, щоби підштовхнути людину до нового зусилля, – підозра, що за цивілізацією, за інтелектуальною культурою, за мистецтвом та механістичним вдосконаленням прихований інший, новий шлях, який провадить до істинних реалій життя.
V
Коли здається, що дойдено до кінця, цілі досягнуто, і що людині більше ні́чого робити й нема більше між чим вибирати, крім як між насиченням їжею, питвом, життям у повному комфорті, на кшталт пересичених тварин, і скептицизмом смерті, – тоді, насправді, якби вона лише підвела очі, то узріла би Золоті Врата перед собою. Несучи у собі культуру епохи, повністю увібравши її, людина сама стає її втіленням, і тоді вона готова спробувати зробити великий крок, який є повністю здійсненним, та все ж мало хто наважується на це навіть із тих, кому це під силу. Спроби настільки рідкі частково через глибинні труднощі, якими оточені Врата, та частіше через те, що людина не усвідомлює, що це, фактично, – шлях, який веде до набуття насолоди та задоволення.
Існують певні задоволення, які приваблюють кожного індивідуума; кожен знає, що в тому чи іншому чуттєвому прошарку він віднайде свою найбільшу втіху. Природньо, що він звертатиметься до неї систематично впродовж свого життя, так як соняшник повертається до сонця, а водяна лілія лине до води. Але він увесь час бореться із жахливою реальністю, яка пригнічує його до глибини душі – щойно він здобуде своє задоволення, як знову втрачає його і змушений наново вдаватись до його пошуків. Більш того, людина ніколи, по суті, не досягає задоволення, тому що воно вислизає в останній момент. Причина цього в тім, що вона силиться схопити те, чого неможливо торкнутись, і задовольнити голод своєї душі до відчуттів контактом із зовнішніми об’єктами. Як може зовнішнє задовольнити або хоча б принести насолоду внутрішній людині, тій, яка царює всередині та не має ані очей для матеріального, ані рук для того, щоби торкатись речей, яка позбавлена відчуттів, якими могла б вловити те, що перебуває поза її магічними мурами? Ці зачаровані перепони, які оточують її – безмежні, оскільки вона всюдисуща; її можна віднайти у всіх живих істотах і неможливо уявити собі жодного куточка всесвіту без неї, якщо розглядати всесвіт як органічне ціле. І якщо ця точка зору не визнається від самого початку, тоді цілком марно розмірковувати про життя. Життя, й справді, лише тоді не марне, коли воно універсальне та узгоджене, і коли ми живемо думкою про те, що ми є частиною сущого, а не піклуємось лише про власне існування.
Це – один із найважливіших факторів у розвитку людини, усвідомлення, глибинне і всеосяжне, закону всесвітньої єдності та згармонізованості. Роз’єднаність, яка існує між індивідами, світами, між крайніми точками всесвіту та життя, яку ментальна та матеріальна фантазія назвала простором, є страхіттям людської уяви. Страхіття це існує, та, як відомо кожній дитині, воно призначене лише для залякування. Нам же потрібна здатність розрізняти між фантасмагорією мозку, який зважає лише на нас, та фантасмагорією повсякденного життя, у якому інші також приймаються до уваги. Це правило можна застосувати також до ширшого міркування. Воно стосується нас самих, того, що ми живемо у нічному страхітті нереального жаху, і нам ввижається, що ми – єдині у всьому всесвіті і що ми здатні на незалежні дії, оскільки і наші товариші теж всього лише частина омани. Коли ж ми бажаємо заговорити з тими, хто спробував власні сили та розчинив Золоті Врата, тоді надзвичайно необхідно, навіть істотно важливо розрізняти, а не привносити у наше життя плутанину із нашого сновидіння. Якщо ми не зробимо цього, ми зрівняємось із божевільними і повернемось у темряву, де немає друзів, а один лише хаос. Цей хаос слідував за кожним людським зусиллям, зафіксованим в історії: після того, як цивілізація розквітала, цей цвіт опадав і вмирав, а зима і темрява знищували його. Доки людина відмовляється здійснити спробу розрізняти, яка дозволила б їй відрізняти нічні примари від реальних денних образів, це траплятиметься неминуче.
Та якщо людині вистарчить мужності не піддатись цій зворотній тенденції, незламно встояти на досягнутій висоті і випростати ногу, шукаючи місця для наступного кроку, чому вона не повинна знайти його? Ніщо не вказує на те, що у певній точці шлях обривається, лише традиція, яка оголосила, що це так, і люди прийняли це твердження й чіпляються за нього, як за виправдання власної інертності.
VI
Насправді, інертність – людське прокляття. Як ірландський селянин та космополітний циган живуть у бруді та злиднях через саму лише лінь, так і світська людина живе вдоволена чуттєвими насолодами з тієї ж причини. Пиття добрих вин, куштування вишуканих страв, любов до вражаючих видовищ та чудових звуків, до гарних жінок та прекрасного оточення – все це не є ані більш благим для розвинутої людини, ані більш достатнім для неї у якості кінцевої мети насолодитись, ніж вульгарні розваги та пропащі задоволення для людини нерозвинутої. Не може існувати кінцевого пункту, адже життя в будь-якій формі – це розлога серія тонких станів, які переходять з одного у інший; та ж людина, яка обирає зупинитись на досягнутому рівні культури і зізнається, що вона не здатна просунутись далі, кидає випадкові фрази для виправдання власної інертності. Звісно, можна заявити, що оскільки циган вдоволений своїм брудом і бідністю, то він – велика людина, рівний найбільш інтелігентній. Та він буде задоволеним лише доти, доки залишається у невігластві; коли світло відвідує темний розум, людина цілковито лине до нього. Так само й у вищій площині, тільки проникнути в душу, прийняти світло навіть складніше. Ірландський священик любить своє віскі і доти, доки воно у нього є, йому байдуже щодо великих моральних та релігійних законів, які повинні керувати людством та схиляти людей до невживання алкоголю. Вишуканого гурмана турбують виключно тонкі смаки та бездоганні аромати, та він сліпий, як простак, що поза подібними насолодами може існувати дещо інше. Як обмежена людина, він обманюється міражем, який гнітить його душу. Він хибно вважає, що коли одного разу він досягне чуттєвої насолоди, яка задовольнить його, він отримуватиме найвищу насолоду нескінченним повторенням, поки не збожеволіє. Букет вина, який він любить, проникає у його душу і отруює її, відбираючи у нього всі думки, крім чуттєвого бажання, і він потрапляє у аналогічне безнадійне становище людини, яка вмирає, збожеволівши від пияцтва. Якого блага добився пияк своїм божевіллям? Жодного: біль нарешті повністю поглинув насолоду й втручається смерть, щоби покласти край агонії. Людина приймає останнє покарання за власне вперте незнання Закону природи такого ж непохитного, як і закон гравітації, Закону, який забороняє людині зупинятись. Із одного келиху насолоди неможна скоштувати двічі. Вдруге він повинен містити або дещицю отрути, або еліксир життя.
Ця аргументація стосується також інтелектуальних насолод, й на них поширюється той самий закон. Ми бачимо людей, які є інтелектуальним цвітом свого часу, вони йдуть попереду своїх побратимів і височіють над ними, та згодом перетворюють думку на фатальну каторгу. Їх поглинає вроджена інертність душі і в результаті вони починають обманювати й утішати себе повторенням. Потім приходить безплідність та зниження енергійності, – той гіркий й невтішний стан, у який часто входять і великі люди, щойно мине половина життя. Полум’я молодості, бадьорість юного інтелекту перемагає внутрішню інертність, і людина сягає висот думки, її розумові легені наповнює вільне гірське повітря. Потім, врешті решт, спрацьовує фізична реакція: фізичний устрій мозку втрачає свою потужну силу руху і починає послабляти власні зусилля лише тому, що молодість тіла добігає свого завершення. Тепер людині допікає великий дух суперництва, який завжди стоїть на драбині життя, очікуючи тих, хто підніметься так високо. Він крапає отрутою їм у вухо, і з того моменту усі розумові здібності перетворюються на тупість, а людину огортає жах, оскільки життя втрачає для неї свої можливості. Вона рветься назад на добре знайому площину досвіду і там віднаходить втіху, торкаючись звичної для себе струни пристрасті чи переживання. Дуже велика кількість людей зробивши так, затримуються надовго, боячись спробувати щось незнайоме і вдовольняючись постійним торканням тієї струни, яка відкликається з найбільшою готовністю. Таким чином, вони знаходять підтвердження тому, що життя все ще палає в них. Та в кінцевому результаті їх спіткає доля гурмана та пияка. Сила очарування слабшає день за днем по мірі того, як механізм, який відчуває, втрачає свою життєздатність. Тоді людина намагається пожвавити давні хвилювання та запал, беручи ноту із більшою силою, стискаючи те, що примушує її відчувати, перехиляючи келих отрути аж до його смертоносного осаду. А після цього людина стає пропащою, божевілля огортає її душу, як воно опановує тіло пияка. Життя не має більше ніякого змісту для неї і вона стрімко кидається в безодні ментального божевілля. Менша людина, яка чинить це велике безумство, морально виснажує інших тупим чіплянням до заяложених думок, постійним повторенням одноманітної механічної праці, яка, на її думку, становить кінцеву ціль. Хмара, яка огортає її, настільки ж фатальна, як і сама смерть, і люди, які колись уважно слухали кожну її бесіду, бажаючи навчитись від неї, тепер в печалі відвертаються, вони змушені звертатись до її ранніх висловлювань, щоби нагадати собі її велич.
VII
Які існують ліки від цієї напасті й марної трати зусиль? Та чи існують вони? Безсумнівно, життя має власну логіку та закон, який робить існування можливим; у іншому випадку хаос і божевілля були б єдино доступними станами. Коли людина перехиляє свій перший келих насолоди, її душа переповнюється невимовним щастям, яке приходить з найпершим, свіжим відчуттям. Краплина отрути, яку вона розчинює у другому келиху, – це неуцьке тяжіння до повторення та посилення інтенсивності. Краплина ця, якщо людина наполягає у своєму божевіллі, неминуче подвоїться, потроїться, й доза зростатиме до тих пір, доки весь зміст келиха не перетвориться в отруту. А це, очевидно, призводить до смерті, згідно з будь-якою аналогією. Дитина стає дорослим; вона не може утримати власне дитинство і повторити й посилити дитячі насолоди, хіба що сплативши неминучу ціну й ставши ідіотом. Рослина проникає корінням в глибини землі, а своє зелене листя випинає догори, потім вона цвіте та вкривається плодами. Рослина, яка матиме лише коріння або листя, постійно зупиняючись у власному розвитку, вважатиметься садівником безцільною й буде викорчувана.
Людина, яка обирає шлях докладання зусиль й не дозволяє дрімоті інертності одурманити свою душу, куштуючи свої насолоди, віднаходить в них нову й щоразу тоншу втіху. Дещо тонке й невловиме все більше віддалює ці насолоди від стану, в якому проста почуттєвість відіграє вирішальну роль. Ця тонка сутність – той еліксир життя, який дарує людині безсмертя. Той, хто куштує його та не питиме, доки він не буде налитим у келих, бачить як розширюються береги життя, а світ більшає в його зачарованих очах. Він розрізняє душу у жінці, яку кохає, і пристрасть стає спокоєм; він спостерігає у власних думках тонші ознаки духовної правди, які є поза межами діяльності нашого розумового механізму, а потім, замість того, щоб ввіряти себе одноманітній течії інтелектуалізмів, він спочиває на широкій спині орла інтуїції і ширяє в славетному повітрі, де великі поети знаходили своє осяяння. Він зрить у власній здатності відчувати, в насолоді свіжим повітрям і сонячним промінням, їжею та вином, у русі і в спокої можливості тоншої людини, тієї сутності, яка не вмирає ні з тілом, ні з мозком. У насолодах мистецтва, музики, сприйняття і привабливості – в цих формах, які люди відтворюють, доки помічають лише форми, він бачить торжество Золотих Врат й долає ці Врата для того, аби віднайти за ними нове життя, яке дурманить і укріплює, подібно до пронизливого гірського повітря, яке додає сил самою своєю бадьорістю та міцністю. Та якщо він доливав краплина за краплиною, все більше і більше еліксиру життя у свій келих, він достатньо сильний, щоб вдихати це насичене повітря й продовжувати жити. А потім, помре він чи житиме у фізичній формі, – він все одно йде далі і віднаходить нові і тонші насолоди, більш досконалий досвід, який приносить більше задоволення з кожним його вдихом і видихом.
Розділ 2
Таїнство порогу
І
Вступаючи в нову фазу життя, безсумнівно, необхідно відректися від певних речей. Коли приходить час ставати дорослою, дитина позбувається дитячих звичок. Цим висловом, як і багатьма іншими, залишеними ним, святий Павло доводить, що він скоштував еліксиру життя, і що він прямував власним шляхом до Золотих Врат. З кожним додаванням божественної порції у келих насолоди дещо виливається із нього, щоби звільнити місце для магічної краплини. Природа щедро обходиться із власними дітьми: чаша людини завжди повна до вінців, і якщо та обирає скоштувати прекрасного та життєдайного екстракту, то мусить відкинути дещо, що належить до її грубішої та менш чутливої частини. Слід робити це щоденно, кожної години та щомиті, тоді частка життя зможе постійно збільшуватись. Для того, щоби бути у цьому рішучою, людина має стати власним наставником, повинна визнавати, що вона постійно потребує мудрості, повинна бути готовою практикувати будь-які самообмеження, не вагаючись застосовувати до себе самої різки задля досягнення своєї мети. Будь кому, хто ставиться до справи серйозно, стає зрозумілим, що лише той, хто поєднує у собі завдатки як сластолюбця, так і стоїка, має певний шанс пройти Золоті Ворота. Він повинен бути здатним зазнавати та оцінювати кожну радість, яку пропонує існування, до її найтонших граней; він також мусить бути спроможним відмовити собі повністю у насолоді і не страждати від цього зречення. Коли людина завершує розвиток цього подвійного потенціалу, то може розпочати скрупульозний аналіз власних насолод, вилучаючи зі своєї свідомості ті, які належать виключно людині із праху. Коли їх усунуто, можна приступати до наступної сфери більш витончених насолод. Боротьба із насолодами, перемога над якими приводить людину до віднаходження суті, есенції життя, не є методом філософа-стоїка. Стоїк не припускає, що в основі насолоди лежить задоволення, а відмовляючи собі в одному, втрачає й інше. Та справжній філософ, який дослідив саме́ життя, не спираючись на жодну філософську систему, розуміє, що ядро приховується у шкарлупі, і, замість того, щоб подібно до нерозбірливого ненажери розчавити на зубах і заковтнути весь горіх, він сягає суті цього явища, розколовши лише шкарлупу. Кожна емоція, кожне відчуття надають допомогу у цьому процесі, бо інакше він не міг би бути частиною розвитку людини, невід’ємною складовою її природи. Перед людиною розгортаються могутність, життя, досконалість; кожний відрізок її шляху до цілі переповнений допоміжними засобами – усе це можуть заперечувати лише ті, хто відмовляється визнати життя окремим від матерії. Їх точка зору настільки безмежно категорична, що марно протистояти чи боротися з нею. В усі часи невидиме тиснуло на видиме, нематеріальне брало гору над матеріальним; в усі часи знаки і символи того, що поза матерією, очікували доки людина із праху перевірила б їх та зважила на них. Ті, хто уникають цього, категорично обрали місце зупинки, і нічого з цим не поробиш, тож їх слід облишити і не заважати їм виконувати ту монотонну працю, яка, на їх думку, є найважливішим завданням існування.
ІІ
Безсумнівно, людина повинна привчати себе сприймати те, що перебуває поза матерією, абсолютно так само, як вона повинна привчати себе сприймати матеріальне. Всім відомо, що ранній етап життя дитини – суцільний тривкий процес пристосування, набуттям розуміння застосування відчуттів у відношення до їх особливих сфер діяльності і практики у застосуванні незрозумілих, складних та ще недосконалих органів виключно стосовно сприйняття матеріального світу. Дитина працює над цим серйозно і не вагаючись, якщо вона хоче жити. Деякі малюки, народжені у світло землі, ухиляються від цього і відмовляються приступати до колосального завдання, поставленого перед ними, і яке має бути виконаним, аби зробити життя в матерії можливим. Вони повертаються до рядів ненароджених; ми бачимо, як вони залишають своє багатоаспектне знаряддя, тіло, і віддаються сну. Це відбувається і з великими масами людства, коли вони восторжествували, підкорили світ матерії та насолодились ним. Індивіди, приналежні до цієї маси, яка видається такою сильною та самовпевненою у знайомій галузі, є немовлятами перед обличчям нематеріального всесвіту. І ми скрізь, щодня, щогодини бачимо їх і те, як вони відмовляються увійти в нього, знову занурюючись в ряди тих, хто живе у матеріальному житті, чіпляючись за досягнутий та зрозумілий їм рівень розвитку свідомості. Інтелектуальне відторгнення всілякого суто духовного знання є найяскравішою ознакою такої інертності, до якого причетні мислителі будь-якого рівня.
Складність найпершого зусилля очевидна, його здійснення чітко залежить як від сили, так і від завзятої діяльності. Та немає іншого способу здобути цю силу чи застосувати її після набуття, окрім як тренуванням волі. Марно сподіватись народитись власником великих володінь. У королівстві життя не існує іншої спадкоємності, окрім тієї, яка походить із власного минулого людини. Людина мусить накопичити те, що належить їй. Це очевидно кожному спостерігачеві життя, який довіряє власним очам, не засліплюючись упередженнями; та навіть якщо упередження і присутнє, розсудлива людина не може не сприйняти цей факт. Із цього повстала доктрина покарання та спасіння, які тривають довгі віки після смерті, або ж є довічними. Доктрина ця – вузький і нерозумний варіант трактування закономірності Природи: те, що людина посіє, те і пожне. Видатний розум Сведенборга[2] бачив цей факт настільки ясно, що він возвів його у крайність стосовно цього окремого існування, в той час як його упередження не дозволили йому осягнути можливість іншого застосування в умовах відсутності світу відчуттів, як поля діяльності. Він був надто догматичним для наукового спостереження і не угледів, що як за осінню йде весна, як ніч змінюється днем, так і за смертю повинно слідувати народження. Він підступив дуже близько до порогу Золотих Воріт і пішов далі простих інтелектуалізмів, та лише для того, щоб зупинитись на один крок далі. Уміння бачити життя поза життям, яке він отримав[3], здавалось йому здатним охопити всесвіт, і на уривку власного досвіду він возвів теорію, яка обійняла все життя, відхиляючи подальший розвиток цього стану чи будь-яку можливість поза ним. Та це – всього лише різновид одноманітної рутинної праці. І тим не менше, Сведенборг – один з піонерів великої когорти людей, які є свідками існування Золотих Воріт і того, що їх можна розгледіти із висот думки. Він передав нам легкий імпульс відчуття з їх порогу.
ІІІ
Якщо замислитися над значенням цих Врат, то стає очевидним, що немає іншого способу вийти із цієї форми існування, єдино через них. Лише вони можуть пропустити людину у місце, де вона стає плодом того цвіту, яким є людство. Природа – найласкавіша мати для тих, хто потребує її; вона ніколи не стомлюється від своїх дітей і ніколи не бажає, щоб вони зменшувались у своїй кількості. Її дружні обійми широко відкриваються для великих юрб тих, хто бажає народження та існування у формах; і не дивлячись на те, що вони бажають цього безперервно, вона продовжує привітно посміхатись. Тоді чому ж вона повинна закрити свої двері після будь-кого? Коли одне життя в її серці не вичерпує й сотої частини прагнення її душі до відчуття, яке міститься в ньому, з якої причини вона повинна відхилятись у інше русло? Звісно, насіння бажання сходить там, де його зронила рука сіяча. Це видається дуже переконливим й на цьому факті, який здається самоочевидним, індійський геній побудував теорію реінкарнації, народження і повернення до життя в матерії, яка стала настільки відомим фрагментом східної думки, що не потребує подальшої аргументації. Індієць усвідомлює цю закономірність так само, як західна людина усвідомлює, що день, який вона проживає, – лише один із багатьох днів, які становлять тривалість людського життя. Подібна впевненість, якою володіє східна думка щодо законів природи, які керують великим безперервним існуванням душі, досягається всього лише схильностями мислення. Розум багатьох на сході сконцентрований на таких об’єктах, які на заході вважаються немислимими. Отже, саме схід породив видатні квіти духовного зростання людства. Йдучи дорогою, що сформувалась із слідів свідомостей мільйонів людей, Будда пройшов крізь Золоті Врата; і через те, що величезна кількість людей юрбилась біля порогу, він зумів залишити після себе слова, як доводять, що Врата ці розчиняться.
Розділ 3
Початкове зусилля
І
Дуже легко помітити, що не існує такої точки у житті чи досвіді людини, у якій би вона підійшла ближче до душі речей, ніж у будь-який інший момент. Ця душа, піднесена сутність, яка наповнює повітря блискучою загравою, знаходиться там, по ту сторону Воріт, які вона забарвлює своїм сяйвом. Та не існує єдиного шляху, який провадить через них, і це зрозуміло відразу, бо ця сутність за самою своєю природою повинна бути універсальною. Золоті Врата не провадять до жодного особливого місця; швидше вони розчиняються для проходу в особливий момент. Людина долає їх тоді, коли відкидає свої обмеження. Вона може розтрощити панцир, який утримує її у темряві, прорвати завісу, яка відгороджує її від вічного. Зробити це людина може будь-якої миті, яка є найсприятливішою для цього і частіше всього це трапляється тоді, коли вона менш за все очікує цього. Люди вирушають на пошуки порятунку за допомогою власного розуму і закладають деспотичні та обмежені закони про те, як досягти того, що вони називають недосяжним. Насправді багато людей надіялись досягнути спасіння шляхом релігії, та замість цього вони створили настільки виразний і застиглий простір думки та відчуття, що, здається, навіть довгі віки не зможуть вивільнити їх із цієї рутини! Дехто увірував, що шлях можливо знайти за допомогою чистого інтелекту, і цим людям ми завдячуємо філософією та метафізикою, які не дали расі загрузнути у крайній почуттєвості. Але людина, яка силкується жити самим лише розумом, в кінцевому результаті живе у фантазіях та наполегливо підносить їх іншим у якості поживних страв. Ми надзвичайно зобов’язані метафізикам та трансценденталістам, та той, хто піде за ними до гіркого кінця, забуваючи про те, що мозок – лише підпорядкований нам орган, дуже скоро опиниться там, де монотонне колесо аргументації здається вічно обертається навколо власної осі, але нікуди не прямує і не перевозить жодного вантажу.
Чеснотами (чи тим, що кожна людина приймає за чесноти, її особистий критерій чистоти й моральності) володіє той, хто вважає, що їх розвиток є шляхом до раю. Можливо це й справді так, та хіба що шляхом до раю сучасного сибариту[4], етичного сластолюбця. Пристраститись до непорочного життя і піднесених міркувань настільки ж просто, як і стати ласим до принад смаку, візуальних та акустичних розко́шів. Задоволення однаково становить мету як людини, сповненої чеснот, так і пияка. Навіть якщо життя людини може видаватись дивом помірності і самопожертви, якась короткочасна думка видає, що слідуючи цим безсумнівно героїчним шляхом, вона насправді шукає насолоди. Для такої людини втіха набуває чудового вигляду, оскільки її задоволення мають солодкий аромат, і вона втішається для того, щоби подарувати радість іншим, а не для задовольняння себе. Та непорочне життя і піднесені думки у своїй суті не більш досконалі, ніж будь-яке інше джерело насолоди, а людина, яка прагне насититись ними, змушена підсилювати власні спроби та повторювати їх, та все намарно. Вона – зелена рослина, її листя прекрасне. Та самого листя недостатньо. Якщо людина сліпо наполягатиме на власному прагненні, увірувавши, що досягла власної мети, в той час як вона навіть не осягнула її, тоді опиниться в тому жахливому місті, де неминуче чиниться добро, а достойні вчинки позбавлені любові, яка покликана осяювати їх. Вести непорочне життя так само бажано, як і мати вимиті руки – інакше людина стає огидною. Чесноти, у їх теперішньому розумінні, більше не можуть мати жодного особливого відношення до структури тоншої за ту, у межах якої ми перебуваємо, ані до жодної іншої складової нашої будови. Дух – не газ, породжений матерією, і ми не можемо творити власне майбутнє, силоміць використовуючи один матеріальний реагент, і не беручи до уваги інші. Дух – це славетне життя, в якому знаходить свою опору матерія, подібно як щільний світ черпає від легкого й текучого ефіру. Коли нам вдається вийти за наші обмеження, ми завжди опиняємось на чудовому березі, де Вордсворт[5] якось побачив золотий відблиск. Коли ми ступаємо на цей берег, усе існуюче повинно зникнути ураз: чесно́та і порок, думка і відчуття. Та незмінно повинен залишатись в силі факт: що людина посіє, те й пожне. Вона не має права принести з собою сюди чесноту, яка належить матеріальному життю; але фіміам від її добрих вчинків – набагато миліша пожертва, аніж спертий дух злочинності та жорстокості. Але може трапитись, що практикуючи чесноти, людина надзвичайно міцно приковує себе до звичної колії, одноманітного незмінного способу життя в матерії. Внаслідок цього розум не здатен збагнути, що смерть володіє достатньою силою, аби звільнити його і відпустити на води широкого й прекрасного океану, достатньою силою, яка може відімкнути для нього непохитний та важкий засув Золотих Врат. Іноді людина, яка грішила настільки важко, що вся її натура покрилася рубцями та прокоптилася лютим полум’ям егоїстичного задоволення, врешті стає настільки випаленою та обвугленою, що із самої сили пристрасті раптово вихоплюється світло. Здається, що така людина має більше шансів досягти хоча б порогу Воріт, ніж навіть аскет чи філософ.
Але мало користі у досягненні порогу Воріт, якщо нема сили подолати їх. А більшого грішник і не в стані досягти руйнацією себе, спричиненою зустріччю із власною душею. У всякому разі саме так здається, адже його стан – деструктивний. Людина, яка відмикає засув Золотих Врат, повинна звершити це власною сильною рукою, вона повинна бути абсолютно конструктивною. Це можна простежити за аналогією. У будь-чому іншому в житті – при кожному новому кроці або зростанні – людина повинна бути на висоті своєї волі для того, щоби в повній мірі опанувати нове. І справді, у багатьох випадках не зважаючи на те, що вона володіє усіма перевагами і використовує свою волю до певної міри, їй зовсім не вдасться отримати те, чого вона бажає, через брак остаточної та незламної рішучості. Ніяка освіта на землі не здатна виплекати людину, яка була б інтелектуальною славою свого часу, навіть якщо вона дуже обдарована. Оскільки доки вона по-справжньому не забажає оволодіти квіткою досконалості, то буде лише сухим ерудитом, демагогом, експертом механічної думки і простим коліщатком пам’яті. А людина, яка наділена цією конструктивною якістю, зростатиме всупереч несприятливим умовам, вона розпізнає і прорветься до потоку думок, який є її справжнім харчем, і, врешті-решт, випростається велетнем там, куди вона прямувала. Ми спостерігаємо це буквально щоденно в усіх сферах діяльності. Чому ж людина, яка успішно уникнула пристрастей при знищенні догматичної та вузької частини власної натури, не повинна здужати пройти крізь ці величні Врата? Та оскільки вона не засліплена жодним упередженням, не прикута до жодного рутинного бігу думок, а колесо її душі не потрапило у жодну глибоку наїжджену колію, то здається, що коли одного разу ця конструктивна воля зародиться в ній, вона здужає через певний відрізок часу, не безнадійно довгий, простягнути свою руку до засуву воріт.
Безсумнівно, те завдання, про яке ми зараз говоримо, – найскладніше з усіх, які поставали перед нами у житті: позбавити людину всілякого упередження, будь-якого закостенілого відчуття чи то думки, усіх обмежень та розвинути в ній конструктивну волю. Це надто нагадує диво; зазвичай в рутинному житті ця цілеспрямована воля обумовлюється закристалізованими поняттями. Та багато із того, що надто нагадувало диво, все ж було в решті-решт здійснено, навіть в рамках вузького життєвого досвіду, відпущеного нашому сучасному людству. Усе минуле демонструє нам, що труднощі не виправдовують зневіри, і ще менше є приводом для відчаю, у іншому разі світ був би позбавленим багатьох чудес цивілізації. Тож поставимося до цього завдання більш серйозно, одного разу постановивши собі, що його виконання не є неможливим.
Значна складність на початковому етапі полягає у зосередженні інтересу на тому, що є невидимим. Та насправді ми робимо це кожного дня і нам залишається лише простежити як це відбувається, щоби скерувати власну поведінку. Кожен винахідник непорушно концентрує власний інтерес на невидимому, і його успіх цілком залежить від сталості цього зв’язку. Поет, який шанує момент своєї творчості, як ціль власного існування, бачить невидиме і чує нечутне.
Можливо, в цій останній аналогії міститься ключ до успіху у цій подорожі до невідомої межі (“звідки”, воістину, “немає вороття”). Це має стосунок також і до винахідника, і до всіх, хто сягає за межі пересічного розумового та психічного рівня людства. Ключ до розгадки лежить у слові “творення”.
ІІ
Слово “творити” зазвичай сприймається пересічним розумом як вираження ідеї розгортання чогось із нічого. Це явно не відображає значення слова; ми змушені подумки забезпечити нашого Творця хаосом, із якого творити світи. Хлібороб, типовий виробник у соціальному житті, мусить мати у своєму розпорядженні матеріал: свою землю, небо, дощ і сонце, і зерно, яким засіяти землю. Із нічого він не здатен отримати нічого. Природа не може повстати із пустого місця; існує матеріал, що за її межами, або прихований за нею, або ж у її глибинах, із якого вона формується відповідно до нашого бачення всесвіту. Факт існування на кожному плані дії зерна, а також землі, повітря й води, які призводять до появи паростків, є очевидним. Якщо ви спілкуватиметесь із винахідником, то виявите, що у віддаленому майбутньому він завжди передчуває щось інше відносно того, чим він займається зараз, те, що йому слід зробити, і що він не здатен виразити словами, оскільки він ще не ввів це у наш звичайний об’єктивний світ. Таке знання невидимого ще виразніше проявлене в поеті, воно ще більш невимовне, доки він не доторкнувся до нього тією частиною свідомості, яку він поділяє із іншими людьми. Він живе у такому стані свідомості, який на думку пересічної людини навіть не може існувати, який перебуває у строгій залежності від величі його таланту. Ця свідомість перебуває у величнішому всесвіті, вона дихає безкраїм повітрям, споглядає більш простору землю і більш розлоге небо та приймає насіння від рослин велетенських розмірів.
Саме цього краю свідомості нам потрібно досягти. Це місце не призначене лише для геніїв, що довели нам мученики та герої, які віднаходили його і жили там. Воно не призначене виключно для геніїв, ні, але знайти його можуть лише люди із благородною душею.
Через це не слід зневірятись. Благородство в людині в народі зазвичай вважають вродженою якістю. Така думка є неминуче результатом браку міркування, чи сліпотою до фактів природи. Благородства, величі, можна досягти виключно зростанням, і це постійно нам доводиться. Навіть гори, навіть сама стійка земна куля – вони великі завдяки зростанню, притаманному їх стану матерії, шляхом накопичення атомів. В міру того, як свідомість, притаманна кожній існуючій формі, переходить у більш розвинуті різновиди життя, вона стає більш активною і пропорційно набуває здатності розширюватись шляхом уподібнення, яке заміняє накопичення. Розглядаючи існування під цим особливим кутом (який насправді важко втримувати довгий час, оскільки ми зазвичай розглядаємо життя у вимірі площин і забуваємо враховувати важливі лінії, які їх з’єднують та пронизують, ми відразу усвідомлюємо, що подібне припущення, згідно з яким, в міру нашого поступу відносно теперішньої точки зору, можливість рости шляхом уподібнення стане більш широкою і, можливо, буде заміненою іншим, ще швидшим простішим та несвідомим методом – обґрунтоване. Всесвіт, і справді, повен захоплюючих можливостей для нас, якщо ми лише зведемо очі догори і побачимо. Саме у підведенні очей полягає найперша необхідність і перша складність; ми надто схильні миттєво задовольнятись тим, що потрапляє в поле нашого зору на відстані дотику. Суттєва особливість геніальної людини полягає в тому, що вона відносно байдужа до плоду, який знаходиться в полі досяжності, а спрагла до іншого, який ввижається на віддалених схилах гір. Їй навіть не потрібен контакт, щоби викликати почуття палкого прагнення. Вона знає, що цей далекий плід, який вона сприймає без допомоги фізичних органів – більш вишукана та поживна страва, ніж будь-яка інша, доступна відчуттям. І наскільки ж їй воздається! А коли вона покуштує цей плід, його солодкий стійкий смак, наскільки ж нове відчуття життя охоплює її! Оскільки зазнавши цього смаку, людина дізнається про існування тонких відчуттів, які живлять життя внутрішньої людини; силою саме цієї внутрішньої людини, і виключно її силою, можливо підняти засув Золотих Воріт.
Насправді, виключно розвитком та зростанням внутрішньої людини можливо навіть сприймати саме існування Врат і того, куди вони провадять. Доки людина задоволена своїми грубими відчуттями і не турбується тонкими, Врата залишаються невидимими в буквальному розумінні. Як і для невігласа двері інтелектуального життя стоять нарівні із неіснуючими та несотвореними речами, так і для людини грубих відчуттів: навіть якщо вона активна у інтелектуальному житті, те, що лежить за його межами – рівне неіснуючому і несотвореному, тільки тому, що вона не відкрила книгу.
Для прислужника, який стирає пил в науковій бібліотеці, закриті томи не мають ніякого змісту; вони нічим не видають навіть присутність можливості, якщо тільки він не є теж вченим, а не всього лише прислужником. Можна дивитись цілу вічність на закриту обкладинку від чистого ледарства, розумових лінощів, які є невір’ям, чим врешті люди навчаються пишатись. Вони називають це скептицизмом і просторікують про владу інтелекту. Цей стан не виправдовує гординю в більшій мірі, ніж стан східного сибариту, який навіть не піднесе їжі до власного роту; він “розсудливий” навіть в тому, що не бачить цінності в діяльності і через це не приймає в ній участі. Так само і у випадку скептика: занепад слідує за станом бездіяльності ментальної, психічної, чи то фізичної.
ІІІ
А зараз давайте поміркуємо над тим, як перебороти початкові труднощі із концентрацією інтересу на невидимому. Наші грубі відчуття стосуються лише об’єктивного, у звичайному сенсі цього слова; та прямо поза цією сферою життя існують тонші відчуття, які звернені до тоншого сприйняття. Тут нам зустрічається перший натяк на ті сходинки, ті засоби поступу, які нам необхідні. З цієї точки зору людина виглядає як крапка, від якої розходяться численні лінії або промені. Якщо вона наділена достатньою сміливістю або цікавістю для того, аби від’єднати себе від найпростішої форми життя, крапки, і розвідати хоча б невеликий відрізок шляху вздовж цих ліній або променів, усе її єство відразу ж неминуче розширюється і розгортається, людина починає ставати великою. Та якщо ми приймемо цю ілюстрацію за відповідну до істини, то очевидно, що найголовніший момент полягає у тому, щоби не просуватись більш наполегливо по тій чи іншій лінії, інакше результатом стане потворність. Усім нам відомо наскільки вражаючою величавістю і особистісною гідністю відрізняється лісове дерево, якому не бракувало ні повітря, ні місця для росту його коріння, ні внутрішньої життєвості, щоб виконувати своє невпинне завдання. Воно підкорюється бездоганному природному закону росту, і те особливе благоговіння, яке воно вселяє, викликане саме цією обставиною.
Як можна здобути усвідомлення внутрішньої людини, спостерігати за її розвитком та плекати її?
Давайте спробуємо трошки прослідувати за тим натяком, який ми відшукали, оскільки слова, можливо, скоро стануть непридатними.
Кожен із нас повинен подорожувати на самоті і без допомоги, подібно як мандрівник повинен підніматися наодинці, коли він наближується до верхівки гори. Жодна в’ючна тварина не допоможе йому там, як і грубі відчуття, чи будь-що пов’язане з ними, не в стані допомогти йому тут. Та ще протягом невеликого відрізку слова можуть супроводжувати нас.
Язик відрізняє якість солодкого або гострого смаку в їжі. Людина, відчуття якої – найпростішого порядку, не має поняття про іншу солодкість, окрім цієї. Але тонша суть, більш високе відчуття того самого порядку, досягається іншим сприйняттям. Приємність у рисах обличчя гарної жінки або в посмішці товариша розпізнаються людиною, чиї внутрішні відчуття наділені принаймні слабкою, хай навіть найменшою жвавістю. Для того, хто підняв золотий засув, струмок свіжої води, а також саме́ його джерело, де зароджується уся його ніжність, доступне і стає частиною його спадщини.
Але перед тим, як відпити від джерела або будь-якого іншого струмка, якого досягнуто на шляху, слід звільнити серце від тягаря, залізного брусу, який пригнічує його і не дає йому воскреснути у своїй силі.
Людина, яка простежує потік свіжості від його витоків у Природі, у всіх формах життя, скинула цей тягар, піднісши себе до того стану, де не існує кабали. Вона усвідомлює, що є частиною великого цілого і в цьому знанні полягає її спадок. Саме розбиттям у друзки деспотичних ланцюгів, які приковують її до особистісного центру, людина досягає свого повного розвитку і стає правителем свого королівства. Розширюючи власні межі, розгортаючись завдяки різноманітному досвіду вздовж тих ліній, які сходяться в точці, де повстає вона проявлена, людина осягає, що перебуває у контакті із кожною формою життя і що вона вміщає у собі ціле. А потім людині слід лише довірити себе великій силі, яку ми звемо добром, міцно стиснути її обіймами власної душі, і її плавно понесе до прекрасних і широких вод справжнього життя. Чим є ці води? У нашому теперішньому житті присутня лише тінь від їх субстанції. Ніхто не кохає без перенасичення, жоден не п’є вина без повернення відчуття спраги. Голод і пристрасне бажання застилають небеса і роблять землю ворожою. Нам потрібна земля, яка принесе живий плід, небо, яке буде сповненим світла. Рішуче бажаючи, ми безсумнівно досягнемо цього.
Розділ 4
Значення болю
І
Заглянь у глибоке серце життя, звідки приходить біль, щоби затьмарити людські долі. Він завжди стоїть на порозі, а за його плечима стоїть відчай.
Що це за дві суворі постаті і чому їм дозволено постійно переслідувати нас?
Це ми власноруч допускаємо їх, ми самі і керуємо ними, як спрямовуємо і керуємо діями власного тіла, і робимо це неначе несвідомо. Шляхом наукового експерименту та дослідження ми багато дізналися про наше фізичне життя, тож здавалося б, що ми можемо досягти таких самих успіхів і стосовно нашого внутрішнього життя, звертаючись до схожих методів.
Біль пробуджує, пом’якшує, ламає та знищує. Коли дивитись на нього із віддаленої точки, він почергово здається ліками, ножем, зброєю, отрутою. Біль – це знаряддя, він однозначно – предмет, який використовується. Ми бажаємо з’ясувати наступне: хто звертається до його використання; яка частина нас самих потребує присутності того, що є таким ненависним для решти?
Ліки використовує лікар, ніж – хірург, але до нищівної зброї звертається ворог, ненависник.
Тож виходить, що ми не тільки користуємося засобами або ж прагнемо користуватись саме тими із них, які би йшли на благо нашим душам, але й точимо ворожнечу в нас самих і ведемо битву у внутрішньому святилищі? Здається, що саме так воно і є; адже якби ця боротьба ослаблювала волю людини, то вона б точно не підтримувала більше життя у тому стані, в якому існує біль. Чому ж вона бажає сама собі кривди?
На перший погляд може здатись, що відповідь полягає у тому, що людина понад усе бажає насолоди, і через це вона згодна продовжувати бій на ратному полі, воюючи із болем за володіння нею і вічно сподіваючись, що насолода переможе в битві, і людина забере її з собою. Це зовнішнє бачення стану людини. Людина в глибині добре знає, що біль є співправителем із насолодою, і хоч і війна точиться довіку, вона ніколи не буде виграна. Поверхневий спостерігач зробить висновок, що людина підкоряється неминучому. Та це – лише помилка, яка не вартує обговорення. Невеличке серйозне міркування демонструє нам, що людина взагалі не існує, окрім як через прояв своїх конкретних якостей; логічно припускати, що вона обирає який саме стан проживати, завдяки застосуванню тих самих якостей.
Тоді, у світлі нашого міркування, виходить, що людина бажає зазнавати болю. Чому ж вона бажає собі чогось настільки прикрого?
ІІ
Якщо ми уважно розглянемо будову людини і її схильності, то виявиться, що існує два чітких напрями, в яких вона зростає. Вона – неначе дерево, яке вганяє своє коріння в землю, в той час як молоде гілля пне до небес. Ці два промені, які еманують із центральної персональної точки, усвідомлюються нею чітко та ясно. Вона визначає один як добро, а інший – як зло. Та людина не є прямою лінією згідно із жодною аналогією, спостереженням або досвідом. Якби ж то вона сама і те життя, поступ або розвиток, чи як би ми не назвали цей процес, були покликаними просто слідувати по певній прямій дорозі, як це удають релігійні люди! Тоді усе це питання, цю розлогу дилему, було б дуже легко розв’язати. Але потрапити до пекла не так вже й просто, як це стверджують пастирі. Це завдання настільки ж непросте, як і віднайти дорогу до Золотих Врат. Людина може цілковито зануритись у почуття-насолоду, і, здавалося б, наскрізь зіпсувати усе своє єство, та все ж не змогти стати справжнім втіленням пороку, тому що в її нутрі все ще залишається іскорка божественного. Вона силиться обирати широкий тракт, який провадить до знищення, зухвало беручись до своєї необачної справи. Та дуже скоро вона зупиняється, піддаючись спонуці певної незнаної схильності у ній, якомусь із багатьох випромінювань, що еманують із центра її “я”. Вона страждає, як страждає тіло, коли воно породжує каліцтво, яке шкодить його здоровому функціонуванню. Людина сотворила біль і зустрілась віч-на-віч із власним створінням. Може здатись, що цей аргумент важко застосувати щодо фізичного болю. Це не так, якщо розглянути людину із більш високої точки зору, ніж ми це робимо зазвичай. Якщо дивитися на неї, як на потужну свідомість, яка формує свої зовнішні прояви згідно із власними бажаннями, тоді зрозуміло, що фізичний біль – результат недоліків цих бажань. Безсумнівно, для багатьох умів така концепція людини видасться занадто необґрунтованою, і такою, що вимагає занадто різкого розумового стрибка у невідомі місця, де докази недоступні. Та якщо розум призвичаєний споглядати буття з цієї точки зору, то дуже скоро жодна інша не буде прийнятною; нитки існування, які здаються чисто матеріалістичному споглядачеві безнадійно сплутаними, роз’єднуються і розплутуються, і нове розуміння осяює всесвіт. Свавільний і жорстокий Творець, який завдає болю чи посилає радість за власним бажанням, тоді зникає зі сцени, та це й добре, бо його фігура насправді непотрібна, і, що ще гірше, є справжнісінькою солом’яною маріонеткою, яка навіть не в силах втриматись на театральній ширмі, якщо її із усіх боків не підтримуватимуть догматики. Людина приходить у цей світ, безсумнівно, за тим же принципом, за яким вона проживає у тому чи іншому місті землі; принаймні, якщо занадто зухвало стверджувати, що це так, то можна спокійно спитати: чому це не так? Тут немає ні за, ні проти, які б переконали матеріаліста чи мали би вагу на суді; і я стверджую це на користь цього аргументу: жодна людина, яка хоч раз серйозно задумувалась над цим, не зможе більше повернутись до формальних теорій скептиків. Це все одно, що знову вбратись у пелюшки.
Отже, визнаючи, що людина є потужною свідомістю, власним творцем та суддею, і що у ній міститься усе життя в потенціалі, навіть кінцева мета, давайте поміркуємо чому вона спричиняє власні страждання.
Якщо горе є результатом недосконалого розвитку, потворних формувань, нерівномірного прогресу на різних ланках, чому людина не засвоїть урок, якому б це мусило навчити її, і не докладає зусиль розвиватись рівномірно?
Мені здається, що відповідь на це питання наступна: саме у цьому полягає урок, якому навчається людство в даний момент. Можливо це занадто зухвале твердження на фоні пересічного міркування, яке вважає людину або випадковим створінням, яке мешкає в хаосі, або душею, прикутою до невблаганного колеса тиранового фаетона, який мчить до раю або ж пекла. Та такий тип міркування, врешті-решт, аналогічний до дитячого, коли дитина вважає власних батьків за вершителів власної долі, справжніх богів або демонів власного всесвіту. У міру свого дорослішання вона відкидає цю ідею, розуміючи, що це лише питання зрілості, і що вона сама є повелителем життя, як і будь-яка інша людина.
Так само і з расою людей. Вона – повелителька світу, вершителька власної долі, і немає нікого, хто відмовив би їй у цім. Той, хто говорить про Провидіння і випадковість, просто не мав можливості ретельно обміркувати ці речі.
Фатум, неминуче, насправді існує для раси і для індивідуума; та хто ж зумовлює це, як не сама людина? Ні на землі, ні на небесах немає жодного доказу існування іншого вершителя, окрім самої людини, яка насолоджується або мучиться тим, що дане. Ми настільки мало обізнані про власну будову, ми такі невігласи щодо власних божественних властивостей, що наразі не можемо знати у якій мірі ми самі і є власною долею. Та в одному ми точно впевнені: наскільки сягає будь-яке сприйняття, яке можливо довести, досі не було знайдено підтвердження існуванню вершителя; водночас, якщо ми трішечки звернемо увагу на життя навколо нас із ціллю поспостерігати за впливом людини на власне майбутнє, то незабаром усвідомимо цю властивість, як реальну силу в дії. Вона видима навіть попри те, що наше поле зору таке обмежене.
Звичайна світська людина є, безсумнівно, найкращим практичним спостерігачем та філософом у сфері життя, тому що вона не засліплена жодними упередженнями. Вона завжди віритиме, що як людина посіє, так вона й пожне. Це твердження настільки явно істинне, якщо його обміркувати, що коли розглядати його загальніше з позиції всього людського життя, то починає проглядатись жахлива Немесіда[6], це невблаганне втілення страждання посеред насолоди, яка, здавалося б, свідомо переслідує людську расу. Грецькі поети бачили цей образ настільки виразно, що їх літературний спадок передав нам, молодшим і менш зрячим споглядачам, уявлення про неї. Немислимо, щоби настільки матеріалістична раса, яка сформувалася скрізь на Заході, самотужки відкрила би для себе існування цього моторошного фактору у людському житті без допомоги більш ранніх поетів, поетів давнини. І, до речі, в цьому ми можемо помітити одну явну цінність вивчення класиків – великі ідеї та закономірності щодо людського життя, вкладені грандіозними мислителями античності в їх поезію, не будуть безслідно втраченими, як їхнє мистецтво. Безсумнівно, світ знову розцвіте, і ще величніші думки та ще глибші відкриття, ніж у давнину, складатимуть славу людей майбутнього цвітіння; та доки не прийшло це далеке грядуще, ми не можемо віддати належне тим багатствам, які покинули нас.
Є один аспект питання, який, на перший погляд, здається здатним цілком нейтралізувати цей тип мислення; цей аспект – страждання явно виключно фізичного тіла безсловесних істот – маленьких дітей, ідіотів, тварин – і їх надзвичайної потреби у силі, яка походить від будь-якого типу знання і допомагає їм у їх стражданні.
Складність, яка виникне в розумі у зв’язку із цим аспектом, походить із необґрунтованої думки про відокремленість душі від тіла. Всі, хто дивляться лише на матеріальну сторону життя (і, насамперед, цілителі плоті) вважають, що тіло і мозок – є парою партнерів, які живуть разом, узгоджено, реагуючи один на одного, не визнаючи зовнішніх мотивів, і, як наслідок, не породжуючи їх. Ці люди забувають, що мозок і тіло – це просто механізми у тій же мірі, як і нога або рука. Існує внутрішня людина, душа, яка стоїть за ними, використовуючи усі ці механізми; і це настільки ж безсумнівна правда стосовно будь-якої з відомих нам форм існування, як і стосовно самої людини. Ми не зможемо відшукати жодну ланку драбини існування, на якій причина-душа зникає або може зникнути. Млява устриця повинна мати в собі те, що визначає її вибір того пасивного життя, яке вона веде; ніщо інше не може визначати цей її вибір, окрім душі, яка стоїть поза нею, і є причиною її існування. Як іще може вона бути тим, чим є, чи взагалі бути? Хіба що завдяки втручанню неможливого творця, якого нарікають тим чи іншим іменем.
Через те, що людина така бездіяльна, настільки несхильна визнавати або брати на себе відповідальність, вона звертається до цієї тимчасової підмінної ідеї творця. Ця ідея є воістину тимчасовою, оскільки може тривати лише протягом дії специфічної розумової сили, яка має місце посеред нас. Коли людина відкидає це ментальне життя, вона, за необхідністю, також облишає і магічний ліхтар[7], і ті приємні ілюзії, які вона викликала в уяві із його допомогою. Мабуть, це дуже неприємний момент, який, скоріш за все, викличе почуття оголеності, коли всі інші відчуття відступають. Здавалося б, аналогічного результату, оминаючи цей неприємний досвід, можливо досягти, відмовившись прийняти нереальні примари за реальні створіння, наділені силою. Людині подобається покладати на плечі Творця відповідальність не лише за власну здатність грішити і можливість власного спасіння, але і за саме́ своє життя, за власну свідомість. Та в такий спосіб це людина задовольняє себе бідолашним Творцем – тим, хто тішиться всесвітом маріонеток і розважається, смикаючи їх за мотузки. Якщо він здатен на таку розвагу, він повинен перебувати ще в стані дитинства. І, врешті-решт, мабуть це саме так; Господь, що перебуває в нас, знаходиться в стані дитинства і відмовляється визнати свій високий статус. Якщо душа людини насправді підпорядковується законам зростання, занепаду і пере-народження, як і своєму тілу, тоді її сліпота не дивує. Та це явно не так; оскільки душа людини належить до такого роду існування, який спричиняє форму і порядок, а сама вона є непідвладною їм. Вона належить до того роду життя, який подібний до чистого абстрактного полум’я – горить скрізь, де його запалюють. Вона незмінна, непідвладна часу, і за самою своєю природою є вищою від росту і занепаду. Вона перебуває у тому первозданному місці, яке є єдиним троном Господа, там, звідки виникають форми життя і куди вони повертаються. Це місце — центральна точка існування, де перебуває одвічне джерело життя, яке присутнє і в центрі людського серця. Рівномірним розвитком його, – спершу його визнанням, а потім і його рівномірним зростанням за багатьма лініями досвіду, що розходяться, – людина, врешті, може досягти Золотих Воріт і підняти засув. Процес полягає у поступовому визнанні бога у собі самому; ціль досягається, коли ця божественність свідомо відновлена у своїй належній славі.
ІІІ
Перше, що необхідно зробити людській душі для того, щоби брати участь у великому зусиллі відкриття істинного життя, є тим самим, що робить дитина, слідуючи власному бажанню активності тіла, – вона повинна бути в змозі підвестися. Зрозуміло, що здатність стояти, тримати рівновагу, бути сконцентрованим, стояти прямо по відношенню до душі є особливою якістю. Слово, яке першим спадає на думку для опису цієї якості, є “впевненість”.
Залишатись непорушним посеред бігу життя та його змін, незрушно стояти на обраній позиції, – усе це може звершити лише та людина, яка має упевненість у собі та у своїй долі. Інакше швидкоплинні форми життя, спішні потоки людей, великі течії думки неминуче потягнуть її за собою, і після цього вона втратить той стан свідомості, у якому було можливим розпочати велику справу. Адже це діяння новонародженої людини повинно відбутись свідомо, без зовнішнього тиску. Усі великі люди нашої землі відзначалися цією впевненістю і встояли незрушно на тому місці, яке було для них єдиною стійкою точкою у цілому всесвіті. Для кожної людини це місце, за необхідністю, відмінне. Кожна людина повинна віднайти власну землю обітова́ну і власний рай.
Ми керуємось інстинктивним бажанням послабити страждання, але і тут ми діємо поверхнево, як і в будь-чому іншому. Ми лише пом’якшуємо його; а якщо ми здійснюємо більше і вибиваємо його із обраної ним твердині, то воно виникає в іншому місці із поновленим завзяттям. Якщо страждання, врешті-решт, вигнано із фізичного плану постійними та успішними зусиллями, воно відновлюється на ментальному або емоційному плані, де жодна людина не в змозі зашкодити йому. Істинність цього легко перевіряється тими, хто має зв’язок із різними планами сприйняття, і хто споглядає життя за допомогою цього додаткового осяяння. Ці різні форми свідомості зазвичай вважаються фактично відокремленими, в той час як вони явно являються у своїй суті лише різними сторонами одного центру – осі особистості. Коли те, що виникає у центрі, джерелі життя, викликає певну протидію, і, як наслідок, – біль, то сила, створена таким чином, коли її виганяють з певної твердині, повинна знайти іншу; вона не може бути витісненою. Усілякі поєднання у людському житті, які викликають душевне хвилювання та горе, служать для її розгортання і цілей, так само, як і для насолоди. Обоє, горе і насолода, мешкають у людині; кожна вимагає свого вираження по праву. Дивовижно чутливий механізм структури людини задуманий так, щоби відгукуватись на їх найменший вплив; надзвичайні сплетіння людських взаємовідносин розвиваються, так би мовити, для задовольняння цих двох великих протилежностей душі.
Біль і насолода стоять разом і нарізно, як і дві статі. Лише єднанням, злиттям двох у одне можливо досягти насолоди, глибокого сприйняття та абсолютного спокою. Там, де немає чоловічого або жіночого, де стираються кордони між болем і насолодою, панує бог у людині і тоді життя – реальне.
Подібне сприйняття матерії може занадто нагадувати догматика, який виголошує власні судження з безпечної кафедри; але воно – догматизм настільки ж, наскільки нотатка науковця про спроби у новому напрямку може бути догматичною. Допоки не можна достеменно довести, що Золоті Врата існують, а не є лише фантасмагорією духовидців, не вартує взагалі говорити про них. В XIX сторіччі виключно жорсткі факти або обґрунтовані аргументи промовляють до людських умів; тим краще. Оскільки якщо те життя, до якого ми прямуємо, не є більш реальним та справжнім, воно нічого не вартує, а час, витрачений на його наближення – змарнований. Реальність – найбільша необхідність людини, і вона потребує її попри будь-який ризик, за всяку ціну. Нехай воістину буде так. Ніхто не ставить під сумнів її правоту. Тож рушаймо на пошуки реальності.
IV
Певний урок, засвоєний усіма тими, хто дуже страждав, стане нам надзвичайно у пригоді для нашого міркування. Під час сильного болю досягається стан, у якому неможливо відрізнити біль від його протилежності, насолоди. Це воістину так, але мало хто наділений героїзмом чи силою страждати до такої віддаленої межі. Дістатися до неї іншим шляхом так само непросто. Лише кілька обраних мають титанічну здатність насолоджуватись, яка дасть їм можливість потрапити на свою протилежну сторону. Більшості вистачає сили лише насолоджуватись і перетворитись на раба насолоди. Проте людина, безсумнівно, несе у собі достатню частку героїзму, необхідну для великої подорожі; бо інакше як могли мученики посміхатись під час тортур? Чи як тоді грішний до глибини душі, живучи заради насолоди, може кінець-кінцем відчути в душі поштовх божественного одкровення?
В обох цих випадках з’являється можливість віднаходження шляху; але занадто часто вона придушується лякливою натурою, яка бере гору. Мученик набуває пристрасті до мук і живе ідеєю героїчних страждань; грішника засліплюють моральні міркування, і він вклоняється їм як вінцеві, цілі, божественній за своєю природою, в той час як вони можуть бути божественними лише тому, що є частиною того безкінечного цілого, яке об’єднало собою як гріх, так і чесноти. Як можливо поділити безкінечне – те, що неділимо? Наділяти будь-який предмет божественністю настільки ж розумно, як і зачерпнути горнятком води із моря і стверджувати, що в ньому міститься океан. Неможна роз’єднати океан; солена вода – частина великого моря, і так має бути, та однак ти не тримаєш моря в руках. Люди настільки жадібно воліють особистої влади, що готові помістити безкінечність у горнятко, звести божественний задум до формули, щоби можна було уявляти себе їх володарями. Так чинять лише ті, які не можуть підвестися і наблизитися до Золотих Врат, оскільки могутній подих життя бентежить їх; вони ціпеніють від страху, осягаючи наскільки він величний. Шанувальник ідолів утримує у власному серці образ свого ідола і завжди запалює перед ним свічку. Предмет його шанування належить лише йому, і ця думка втішає його, навіть якщо він згинається у благоговінні перед ним. У скількох лишень релігійних і доброчесних людей ми спостерігаємо цю якість! У потаємних закутках душі горить лампадка перед побутовим божком, власністю шанувальника. Люди чіпляються із розпачливою наполегливістю за ті догми, моральні закони, ті принципи та види віри, які є їх побутовими божками, їх особистими ідолами. Заклич їх запалювати незгасаюче полум’я, шануючи лише безкінечне, і вони відвернуться від тебе. Яким би не був шлях вираження їх зневаги до твого протесту, в їх душах він залишить відчуття пустоти. Оскільки шляхетна душа людини, той потенційний володар, який є в кожному із нас, прекрасно знає, що цей побутовий ідол може бути скинутим та зруйнованим будь-якої миті, адже він не наділений довершеністю, як і жодним справжнім та повним життям. А шанувальник ідолів тішився своєю власністю, забуваючи, що будь-яка власність неминуче перетворюється незмінними законами життя на плинне. Він забув, що лише безкінечне – його єдиний друг; він забув, що у тріумфі безкінечного – його єдина обитель, що лише воно може бути його богом. Там він почувається неприкаяним, але оточивши себе жертвами, які він підносить своєму особистому ідолові, він може лише коротко перепочити, і через це він так пристрасно горнеться до нього.
Мало хто має мужність заглянути в обличчя, хай навіть неспішно, тій надзвичайній самотності, що простирається за межами їх “я”, і яка перебуватиме там, доки вони чіплятимуться до тієї особистості, яку вони собою представляють, того “я”, яке є центром їх всесвіту, причиною усякого життя. В своєму палкому прагненні Бога вони знаходять виправдання його існуванню; у їх жаданні почуттєвого тіла і світу, у якому можна насолоджуватись, для них полягає причина буття всесвіту. Ці переконання можуть бути прихованими дуже глибоко від поверхні і бути насправді ледь доступними; та у самому факті їх існування полягає причина, через яку людина тримається прямо. Для себе самої вона – безкінечна самість і Бог; вона тримає океан у горнятку. Під дією цієї омани, вона виховує егоїзм, який робить життя приємним, і робить приємним біль. У цьому глибинному егоїзмі міститься сам корінь і причина існування болю і насолоди. Оскільки, якби людина не коливалась між цими двома, невпинно нагадуючи собі, що вона існує, вона б забула про це. Цією обставиною і вичерпується відповідь на питання: “Навіщо людина створює страждання для власної ж незручності?”
Один дивний і загадковий парадокс залишається нерозв’язаним. Він полягає в тому, що людина, отак спантеличуючи себе, просто хибно тлумачить Природу і передає словами смерті значення життя. Оскільки те, що людина насправді містить у собі безкінечність, і що океан дійсно у горнятку – незаперечна істина. Та це так лише тому, що горня в дійсності не існує. Це мінливе переживання безкінечного готове розбитись ущент будь-якої миті. Вимагаючи реальності і постійності чотирьох стін своєї особистості, людина припускається величезної грубої помилки, яка увергає її у затяжну череду нещасливих випадковостей, постійно посилюючи присутність її улюблених видів відчуття. Насолода і біль стають для неї більш реальними за величний океан, частиною якого вона є, і який — її домівка; вона невпинно кидається на ці стіни, у яких вона відчуває, завдаючи собі болю, і її крихітна особистість коливається у своїй добровільній в’язниці.
Розділ 5
Таємниця сили
І
Тож продовжимо. Сила – перша необхідність того, хто обрав свій шлях. Розглядаючись навкруги не складно побачити звідки черпають свою силу інші люди. Її джерело у глибокій переконаності. За допомогою цієї великої моральної сили у природному існуванні людини проявляється те, що дає їй можливість, якою б слабкою вона б не була, продовжувати шлях і підкорювати. Підкорювати що? Не світи та континенти, а себе саму. Цією верховною перемогою досягається вхід до цілого, де все те, що можна завоювати і наздобути зусиллям, стає не приналежним їй, а нею самою.
Убратися у лати і вийти на війну, ризикуючи загинути у розпачі битви, – просто. Спокійно стояти серед гомону світу, зберігати спокій при сум’ятті тіла, не порушувати безмовності в оточенні тисяч криків відчуттів та бажань, а потім, втративши будь-які захисні лати, без поспіху чи хвилювання, схопити смертоносну змію “я” і вбити її – це не просто. Саме це і слід зробити; і здійснити це у момент рівноваги, коли ворог спантеличений безмовністю.
Але для цього найвищого моменту потрібна сила, якої не потребує жоден воїн на ратному полі. Великий боєць повинен бути сповненим глибокої впевненості щодо справедливості його справи і правильності його методу. Людина, яка воює із собою і виграє́ бій, може здійснити це виключно коли вона знає, що воюючи вона робить те єдине, що варто робити, і коли вона усвідомлює, що здійснюючи це, вона завойовує рай, пекло, і їх прислужників. Так, вона спирається на обидва. Їй не потрібен рай, де насолода приходить у якості довгоочікуваної винагороди; вона не боїться пекла, де на неї очікують муки, щоби покарати за вчинені гріхи. Тому що вона підкорила назавжди ту вертляву змію у собі, яка в’ється із сторони в сторону, проваджена своїм невщухаючим бажанням контакту, в своєму вічному пошуку насолоди і страждання. Ніколи (після того, як перемогу справді здобуто) людина вже не затремтить або не восторжествує при жодній думці про свою прийдешню долю. Ті палкі відчуття, які здавалися їй єдиними доказами її існування, уже не належать їй. Як тоді вона може пересвідчитися у власному існуванні? Вона знає про це лише із доказів. Але наразі їй не кортить доводити це. Адже в результаті вона віднайде спокій; і в цьому спокої знайде ту силу, якої бажала. Тоді людина пізна́є що це за віра, яка здатна зрушити гори.
ІІ
Релігія утримує людину від шляху з кількох дуже простих причин. По-перше, вона припускається життєво важливої помилки, розрізняючи зло і добро. Природі невідомий такий розподіл, а моральні і соціальні закони, постановлені нашими релігіями, настільки ж тимчасові, як і наші специфічні спосіб і форма існування, як моральні та соціальні закони бджіл та мурах. Коли ми виходимо із стану, у якому ці речі здаються вирішальними, ми забуваємо про них назавжди. Це легко доводиться, оскільки людина широкого світогляду та значних розумових здібностей повинна змінювати свої життєві принципи, коли вона живе серед іншого народу. Народ, серед якого вона чужа, має власні релігії із тривалою історією та спадкові переконання, які ця людина не може переступати. Якщо вона не вкрай обмежена та недумаюча, то усвідомить, що їх тип правопорядку настільки ж хороший, як і її. Що ще залишається їй робити, окрім як потрохи узгоджувати власну поведінку згідно із їх правилами? А потім, якщо ця людина мешкає посеред них протягом багатьох років, чітка межа відмінності затирається, і вона нарешті забуває, де закінчується їхня віра, а починається її. І чи може осудити її рідний народ, якщо вона нікого не скривдила і залишилася чесною?
Я не нападаю на закон та порядок; я не говорю про ці речі із безрозсудною ворожістю. Вони настільки ж життєво необхідні та потрібні на своєму місці, як і закони, що діють у вулику задля ефективного управління ним. Я хочу наголосити на тому, що закон і порядок самі по собі досить тимчасові та незадовільні. Коли душа людини покидає свою тимчасову обитель, ідеї порядку і закону не супроводжують її. Якщо душа сильна, нею оволодіває екстаз істинного буття та існування, як знають усі, хто доглядав за помираючим. Якщо душа слабка, вона зомліває та зникає, переможена першим потоком нового життя.
Можливо, я говорю надто безапеляційно? Лише той, хто живе активним життям одної миті, хто не заглядав за межу смерті та вмирання, хто не ходив полем битви і не вдивлявся в обличчя людей у їх останній агонії, вважатиме мої слова категоричними. Сильний відправляється у путь із свого тіла, торжествуючи.
Чому? Тому що його більше не стримують і він не розбалансовується ваганням. Під час незвіданого моменту смерті він звільнив себе і у несподіваному вибуху насолоди він усвідомлює, що означає звільнення. Якби він мав упевненість у цьому раніше, він був би великим мудрецем, правителем світу, тому що володів би силою керувати собою і власним тілом. Таке звільнення від пут звичайного життя можна легко досягти як під час життя, так і за допомогою смерті. Людина повинна лише озброїтись достатньо глибоким переконанням, яке б дало їй змогу дивитись на власне тіло із аналогічними відчуттями, як і на тіло іншої людини, або на тіла тисяч людей. Споглядаючи поле битви, неможливо усвідомити агонію кожного стражденного; тоді навіщо переживати власний біль гостріше, ніж біль іншого? Збери ціле до купи і поглянь як воно формує розлогішу точку зору, ніж погляд з позиції індивідуального життя. Те, що ти дійсно відчуваєш свою фізичну рану – це слабкість твого обмеження. Фізично розвинена людина відчуває рану іншого настільки ж гостро, як і свою власну, і взагалі не відчуває власної, якщо вона достатньо сильна бажати цього. Кожен, хто досить серйозно вникав у вивчення парапсихологічних умов знає, що це факт, явний у більшій чи меншій мірі, в залежності від парапсихологічного розвитку. У багатьох прикладах медіум більш готовно і егоїстично усвідомлює власний біль, ніж біль іншого; але це трапляється, коли розвиток досягнув певної відмітки. Сила несе людину до тієї віхи свідомості, яка є глибоким миром і життєвою діяльністю. Далі вона не може доставити її. Та якщо людина досягла цієї межі, вона звільняється від жалюгідного панування свого “я”. Це – перше велике звільнення. Поглянь на ті страждання, які випадають на нашу долю через наш вузький й обмежений досвід та співчуття. Ми усі стоїмо майже зовсім самотні, відокремлена одиниця, карлик у величезному світі. Якої благої долі ми можемо очікувати? Велике життя світу несеться повз нас і кожної миті загрожує змити, або навіть зовсім знищити нас. Цьому неможливо ніяк зарадити; не можна підняти ніяку опозиційну армію, тому що в цьому житті кожна людина веде власну боротьбу проти кожної іншої людини, і навіть двоє не можуть зійтися під одним стягом. Існує лише один спосіб уникнення цієї страшної загрози, з якою ми боремося повсякчасно. Розгледітися навкруги і замість того, щоби протистояти силам, приєднатися до них; злитися воєдино із Природою і легко крокувати її стежкою. Опиратися та обурюватися на життєві обставини не більше, ніж рослини обурюються на дощ і вітер. Після чого раптово, на твій подив, ти виявиш, що маєш час та силу у надлишку для того, щоби використати їх у великій битві, яку неминуче прийме кожна людина – та внутрішня боротьба, яка веде до завоювання себе.
Хтось може сказати: “Призводить до знищення себе”. А чому так? Тому, що з моменту, коли людина вперше скоштує величної реальності життя, вона все більше забуває про свою індивідуальну особистість. Вона більше не бореться за неї, не протиставляє власну силу силі інших. Вона більше не піклується про те, щоби захищати або годувати її. Але коли вона ось така байдужа до її благоденства, індивідуальна особистість міцнішає та кріпне, як трава прерій і дерева непроторованих лісів. Але людині зовсім байдуже так це чи ні. Якщо це так, то у неї під рукою опиняється хороший готовий інструмент, а краса та сила її персональної особистості перебувають у відповідному співвідношенні із мірою її байдужості. Це видно відразу: садова рослина стає власною виродженою подобою, якщо про неї не дбають. Рослина повинна бути вдосконалена до найвищого стану, отримавши користь від усієї повноти майстерності садівника, або повинна бути цілковитим будяком, якого годує лише земля і небо. Кого цікавить будь-який проміжний стан? Який зиск або сила у занедбаній садовій троянді, у якій червоточина у кожному бутоні? Хворі або карликові бутони – це безсумнівно результат свавільної зміни умов, що є наслідком байдужості людини, яка дотепер була опорою рослини у її житті в штучних умовах. Але є і луки, випестувані вітром, де стокро́тки ростуть високі, із місячними обличчями – такі, якими їх нездатне зробити жодне культивування. Отож культивуй, вдосконалюй до крайньої межі; не обминай і п’яді землі в своєму садку, не забувай жодної найменшої рослинки, що росте у ньому; не шукай нерозумних приводів, не роби безрозсудних помилок, обманюючись, що ти готовий знехтувати своїм садом, облишаючи його на милість жахливих наслідків половинчастих мір. Рослина, яку підливають сьогодні і про яку забувають завтра, приречена виродитися або померти. Рослина, яка не очікує іншої допомоги, окрім як від Природи, відразу самотужки розраховує на власні сили, і, або вмирає і відтворюється своїм видом, або виростає у величне дерево, гілля якого заповнить небеса. Але не припускайся помилки, як святенники і деякі філософи: не нехтуй певною частиною себе, знаючи, що і це є ти. Доки земля належить садівникові, його обов’язок – доглядати її. Та одного дня його можуть прикликати у інший край, або ж у обитель самої смерті, і в той момент він перестане бути садівником, виконання його обов’язків добігло кінця і на ньому вже більше не лежить така відповідальність. Тоді його улюблені рослини страждають і гинуть, а найтендітніші – зрівняються з землею. Та дуже скоро енергійна Природа займе це місце і вкриє його густим різнотрав’ям або велетенськими будяками, або ж випестить тут якийсь паросток, що своїм гіллям затінить цю землю. Будь попередженим і якомога сумлінніше доглядай за власним садком, доки ти не зникнеш зовсім і не дозволиш йому повернутись до Природи, перетворившись на луг, випестуваний вітрами, на якому зростають дикі квіти. Після цього, коли ти минатимеш це місце і подивишся на той сад, що би не сталось з ним, це не втішить і не засмутить тебе. Оскільки ти зможеш сказати: “Я – кам’янистий ґрунт, я – велике дерево, я – сильні стокро́тки”, байдужий до того, що росте там, де одного разу зростали твої трояндові дерева. Але ти мусиш навчитися прагнути зірок із певною ціллю до того, як ти насмілишся знехтувати власними трояндами і тим прекрасним ароматом, яким вони наповнюють повітря. Ти мусиш розпізнавати власний шлях у повітрі, яке не має вказівок шляху, а після – і у чистому ефірі. Ти мусиш бути готовим підняти засув Золотих Воріт.
Культивуй, повторю я, і нічим не нехтуй. Тільки кожного разу, коли ти викохуєш та поливаєш, пам’ятай, що ти зухвало посягаєш на обов’язки самої Природи. А вчинивши це, ти мусиш довести свою роботу до тієї точки, після якої вона вже не матиме влади покарати тебе, коли ти вже не боятимешся її, а зможеш із зухвалим обличчям повернутись до неї самої. Вона ховає посмішку у рукав, всесильна мати, покрадьки усміхнено дивлячись на тебе. Вона готова невмолимо перетворити усю твою працю на прах, якщо ти тільки даси їй шанс, якщо ти залінуєшся і збайдужієш. Творіння ледаря позбавлене здорового глузду, оскільки воно є прототипом свого творця. Природа простягає над неробою свою могутню руку й руйнує весь його витвір. Садівник і його трояндові кущі однаково поламані й знівечені великим ураганом, який породив рух Природи; вони безпомічно лежать, доки їх не заметуть піски і не поглине безрадісна цілина. Цю пустинну місцину Природа відновить сама, використовуючи прах людини, яка насмілилася предстати перед нею, так само безпристрасно, як і пожовкле листя його рослин. Вона заявляє однакові права на його плоть, душу й дух.
ІІІ
Сильна людина, яка постановила собі відшукати незнайомий шлях, відмірює кожен крок із надзвичайною обережністю. Вона не вирікає жодного зайвого слова, не робить необдуманих вчинків, не нехтує жодним обов’язком або завданням, якими би вони не були звичними або ж складними. Але, поки її очі, руки та ноги отак виконують свої завдання, нові очі, руки та ноги формуються у ній, оскільки її пристрасне та невщухаюче бажання – верстати той шлях, яким її можуть провести лише тонкі органи. Вона пізнала фізичний світ і знає як користатись ним; поступово її сила росте, і вона пізнає́ світ психічний. Їй ще доведеться пізнати цей світ і навчитись користуватись ним, вона ще не насмілюється відпустити знайоме їй життя, доки вона не схопилася за незнайоме їй. Коли її психічні органи набувають такої ж сили, якої набувають фізичні органи немовляти, коли воно вперше розширює свої легені, значить настала година великого звершення. Як мало потрібно, та все ж наскільки це багато! Людині необхідно, щоби її психічне тіло було рівномірно розвинутим, як тіло немовляти; їй необхідно глибоке та непохитне переконання, яке керує немовлям, що нове життя – бажане. Виконавши ці умови, вона може дозволити собі жити у новій атмосфері і зводити очі на нове сонце. Але тоді вона повинна не забувати перевіряти свій новий досвід старим. Вона дихає й далі, але по-іншому; вона наповнює легені повітрям і отримує життя від сонця. Вона втілилася у психічному світі і тепер залежна від психічних повітря й світла. Її ціль – не тут, це все – всього лише тонше відтворення фізичного життя, яке їй слід пройти за подібними законами. Вона повинна вчитись, пізнавати, зростати і завойовувати, ніколи і ні на мить не забуваючи, що її ціль знаходиться там, де нема ні повітря, ні сонця, ні місяця.
Не уявляй собі, що на цій лінії розвитку сама людина переміщається чи змінює світ існування. Це не так. Вірною ілюстрацією процесу є прорізання через шари землі або шкіри. Людина, повністю засвоївши уроки, покидає фізичне життя; засвоївши повністю уроки – покидає психічне життя; знову засвоївши уроки, залишає життя у спогляданні, життя у поклонінні.
Врешті, усі ці шари відкидаються, і людина входить у великий храм, облишаючи за його порогом будь-яку згадку про «я» та все почуттєве, подібно до того, як віруючий скидає на порозі храму своє взуття. Храм цей — місце її особистої бездоганної божественності, її центральний вогонь, який, як би його не затемнювали, надихав її у будь-якій боротьбі. А віднайшовши цей величний дім, вона стає непохитною, як самі небеса. Вона залишається твердою, сповненою усім знанням та силою. Зовнішня людина, живе втілення, яке поклоняється, діє, верстає власний шлях рука об руку із Природою, демонструючи всю благородну силу дикого зростання землі, осяяного інстинктом, в основі якого лежить знання. У внутрішньому святилищі, у справжньому храмі, людина віднайшла тонку сутність самої Природи. І більше між ними не може існувати жодних відмінностей, жодних половинчастих мір. Настала година дії та сили. У цьому внутрішньому святилищі слід віднайти усе: Бога і його створіння, демонів, які моляться на них, тих із людей, кого любили, і тих, кого ненавиділи. Різниця між ними спростована навіки. Тоді душа людини втішається власною силою та безстрашшям і прямує в світ, якому необхідні її вчинки, і вона діє без зволікання, тривоги, страху, жалю або насолоди.
Людина може досягти цього стану, навіть живучи у фізичному, оскільки люди досягали його за життя. Лише він може зробити дії на фізичному плані божественними та істинними.
Життя серед об’єктів сприйняття повинно довіку сприйматись як зовнішня оболонка верховної душі, – воно може стати могутнім, життям звершень, якщо воно надихається коронованим та безпристрасним богом, який тронує у святилищі.
Набуття такого стану є надзвичайно бажаним, тому що коли він досягається, немає більше тривоги, занепокоєння, сумніву або вагання. Людина, яка сформувала свою внутрішню сутність, поводиться із власним життям, як великий митець, який малює картину безстрашно, ніколи не припускаючись жодної помилки, про яку би він жалкував.
Це можливо, коли стану досягнуто. А ми, які звертаємо свої погляди до гір, жадаємо дізнатись де вхід у Ворота і як в них зайти. Ворота – це ті самі Золоті Врата, замкнені на тяжкий залізний засув. Дорога до їх порогу викликає запаморочення і пригнічення. Здається, що немає стежки, здається, що вона постійно обривається. Шлях цей тягнеться вздовж жахливих прірв, він губиться у глибоких водах.
Коли ці перешкоди позаду, а шлях знайдено, стає дивним, що труднощі здавалися такими значними. Оскільки там, де дорога зникає, вона просто різко міняє свій напрямок, там, де вона йде вздовж прірви, вона достатньо широка для ходи, а для подолання глибоких вод, які видаються такими страхітливими, завжди є брід і човен. Так відбувається в усіх глибинних досвідах людської природи. Коли перші гірки сльози розривають серце, здається, що шлях обірвався, і непроглядний морок затягнув небо. Та душа пробирається далі навпомацки і долає той складний поворот дороги, який здавався безнадійним.
Таке відбувається і з багатьма іншими видами людських мук. Іноді, протягом значного періоду, або навіть цілого життя, шлях буття постійно перекривають події, які здаються непереборними перешкодами. Розпач, біль, страждання, втрата всього, що ми любимо і цінуємо, повстають перед наляканою душею, чигаючи на неї за кожним поворотом. Хто розставляє ці пастки? Причина полягає у по-дитячи ефектній ілюстрації, яку святенники виставляють на огляд душі: Бог, який дає дозвіл Дияволу мучити Свої створіння для їх кінцевого блага! Коли це кінцеве благо досягається? Ідея, якої торкається ця сцена, передбачає кінець, ціль. Її не існує. Всі ми, кожен з нас, можемо погодитись з цим; тому що наскільки сягає людське спостереження, глузд, думка, інтелект або інстинкт у осягненні таємниці життя, вся отримана інформація демонструє, що шлях – безкінечний, і що лінива душа не може ігнорувати вічність, або підмінювати її мільйоном років.
В людині, взятій окремо або загалом, виразно спостерігається подвійність будови. Зараз я говорю приблизно, адже мені добре відомо, що різні філософські школи розчленовують людину і поділяють її згідно із своїми теоріями. Я маю на увазі наступне – дві великі течії емоцій пронизують її природу, дві великі сили скеровують її життя. Одна робить із неї тварину, інша – перетворює на бога. Жодна тварина на землі не така жахаюча, як та людина, яка підпорядковує власну божественну силу тваринній. Це питання скерування, тому що тоді вся сила подвійної природи спрямовується у одному напрямку. Справжня звичайна тварина керується виключно власними інстинктами та бажає лише задоволення власного потягу до насолоди. Вона переймається існуванням інших істот настільки, наскільки вони спричиняють їй біль або насолоду. Їй не відомо нічого про абстрактну любов до жорстокості або про жодну із тих розпусних схильностей людини, які містять у собі власне задоволення. Отже, людина, яка перетворюється на тварину, має сприйняття життя, що у мільйон разів перевершує природну тварину, а те, що становить досить невинну насолоду справжнього звіра, якому не перешкоджають вибагливі моральні норми, в людині перетворюється на порок, адже їй такі норми знайомі. Більш того, людина спрямовує усі божественні можливості власної істоти в це русло і розтліває власну душу, перетворюючи її на рабиню почуттів. Бог, спотворений і спантеличений, прислуговує тварині і живить її.
Обміркуй тоді, чи можна змінити ситуацію. Людина – сама властитель тієї країни, в якій розгортається це дивне дійство. Вона дозволила тварині захопити місце бога, тому що на даний момент тварина краще догоджає свавільній королівській фантазії. Так не може тривати завжди, тож навіщо дозволяти цьому продовжуватись далі? Доки править тварина, найгостріше страждання супроводжуватиме кожну зміну, як і коливання між болем і насолодою, бажання тривалого і приємного фізичного життя. А бог в ролі прислужника додає в тисячу разів більше до усього цього, по вінці наповнюючи фізичне життя схильністю до насолоди, безмежно вибагливої, хтивої, витонченої, і глибиною болю, настільки пристрасного, що уже неможливо відрізнити де він переходить в насолоду. Доки бог буде слугою, життя тварини буде збагачуваним і все більш цінним. Та нехай же державець вирішить змінити вигляд власного двору і примусово позбавить тварину престолу, поновлюючи бога на його божественному місці.
О, який же безмежний спокій опускається на увесь палац! Усі необхідні зміни зроблено. Більше не дошкуляє пропасниця особистих жадань чи прагнень, не турбують повстання і лиха, немає жаги до насолоди або жаху перед біллю. Це нагадує прихід великого затишшя на розбурханий океан; це подібне на м’який літній дощ, який зрошує пересохлу землю; це – як глибоке озеро, яке раптово синіє у виснажливих спраглих лабіринтах недружнього лісу.
Але тут є ще дещо набагато важливіше. Людина – не тільки більше, ніж тварина, тому що в ній присутній бог; вона – більше, ніж бог, тому що в ній є тварина.
Коли тварину витіснено на її відповідне місце, місце підлеглого, ти усвідомиш, що володієш силою, до сих пір незнаною тобі. Бог-прислужник посилює у тисячу разів тваринні насолоди; тварина-прислужник збільшує у тисячу разів сили бога. Саме на цьому союзі, на правильному сполученні цих двох сил у собі, повстає людина у якості могутнього володаря, який має силу простягнути руку і відкинути засув із Золотих Воріт. Коли ці сили знаходяться у невідповідному співвідношенні між собою, тоді монарх – лише коронований сластолюбець, позбавлений сили, чия гідність глузує з нього, оскільки тваринам, позбавленим божественності, хоча б притаманний спокій та їх не роздирає між пороком і відчаєм.
У цьому і полягає увесь секрет. Це те, що робить людину могутньою, сильною, здатною стиснути небеса і землю у власних долонях. Не обманюйся, що звершити це легко. Не впадай у оману, що релігійна або доброчесна людина досягає цього! Це не так. Вони не йдуть далі встановлення стандарту, порядку, закону, якими стримується тварина. Бог примушений служити такій людині певним чином, і він це робить, догоджаючи релігійному послідовникові його віруваннями і плеканням фантазій, та приносячи задоволення людині доброчесній гордовитим відчуттям власної гідності. Ці особливі і канонізовані пороки – надто низькі і фундаментальні для того, щоби бути здійсненими звичайною твариною, яку надихає виключно сама Природа, завжди свіжа, як ранкова зоря. Якщо бог в людині занепадає, він набирає невимовних масштабів огидності у власних витворах.
Тварина, приборкана у людині, вражає уяву своєю можливістю служити і власною силою.
Ви, які дозволяєте власному тваринному “я” жити, приборканим і загнаним у певні рамки, забуваєте, що воно – велика сила, невід’ємна частка тваринного життя світу, у якому ви живете. Завдяки йому ви можете правити людьми та впливати на сам світ більш або менш істотно, згідно із мірою вашої сили. Бог, який посідає належне йому місце, так надихатиме та вестиме це надзвичайне створіння, так виховуватиме та розвиватиме його, так спонукатиме його до дії та визнання власної природи, що ти здригнешся, коли усвідомиш ту міць, яка прокинулася у тобі. Тварина в тобі тоді перетвориться на короля звірів цього світу.
Це – таємниця магів старого світу, які примусили Природу служити собі і творили чудеса щодня для власної примхи. Це – таємниця прийдешньої раси, появу якої лорд Літтон передвістив для нас.
Але цю силу можна отримати виключно довіривши богові верховну владу. Зроби твою тварину власним правителем, і вона ніколи не керуватиме іншими.
Епілог
Світло, яке здатне освітити усе життя, минуле та майбутнє, приховане і затаєне у серці світу, як і в серці людини. Чи вартує шукати його? Безсумнівно, хтось повинен вирушити на його пошуки. І потім, можливо, вони додадуть те, чого бракує, до цього скромного фрагменту роздумів.
З англійської переклала Катерина Гордієнко
[1] Схоліаст – коментатор древніх класиків (Прим. перекл.)
[2] Сведенборг Еммануїл (1688 – 1772 – шведський учений-природознавець, теософ, винахідник. (Прим. перекл.)
[3] 1744 і 1745 роки — період духовного перелому у житті Сведенборга. 6 квітня 1744 року він був, за його словами, удостоєний відвідин Господом Ісусом Христом. Він пише: “В цю ж ніч відкрилося і моє внутрішнє бачення, так, що я отримав можливість бачити мешканців світу духів, небеса і пекло, і, завдяки цьому, багато сокритих аспектів буття. Після цього я остаточно залишив мої заняття земними науками і присвятив себе виключно духовним осяганням, і Господь сам керував моїми записами про це”. (Прим. перекл.)
[4] Сибарит (від назви давньогрецької колонії Сибаріс, відомої багатством і розкішшю) — пуста, розбещена розкішшю і задоволеннями людина. (прим. перекл.)
[5] Вільям Вордсворт (англ. William Wordsworth) – англійський поет-романтик. (прим. перекл.)
[6] Немесі́да ( Немезі́да, грец. Nemesis) – богиня людської долі, покровителька суспільного порядку, уособлення кари богів. (прим. перекл.)
[7] Магічний ліхтар – проекційний пристрій, який працює за принципом камери обскури. Зображення у ньому рухаються, завдяки накладанню їх одне на одне і руху їх перед джерелом світла. Цей пристрій – прототип більшості сучасних проекційних і оптичних приладів. Користувався надзвичайною популярністю в XVII-XIX ст., використовувався як атракція для приголомшення простого люду. (Прим. перекл.)